Частина 23

Минуло близько тижня. Аміна з Ляною старанно закопалися у літературу та вже віднайшли відповіді на деякі питання. Наприклад, знайшли купу інформації про темних і світлих. Судячи з прочитаного, дійсно існувало два типи магів (темні вважали себе окремим народом, осередок якого мешкав у Чорноліссі). Ці маги мали різні традиції, вірування і принципово не змішувалися. Принаймні, коли Ляна  спитала чому не влаштувати їм династичний шлюб, аби закрити це питання, Льос подивився на неї настільки круглими очима, що без жодних перетворень нагадав перелякану сову. А потім  досить довго й плутано пояснював, що то неможливо і єдиними, дуже рідкісними варіантами «зустрічі» такої крові бувають, хіба що, нащадки союзів людей та магів. За підсумками розкопок цієї теми, Ляна не знайшла нічого аж занадто крамольного щодо Мілі, тож нарешті заспокоїла дівчину, пообіцявши у випадку проблем з Елем просто «перетворити нахабу на цапа й оперативно пообламувати всі претензії». Судячи з виразу обличчя Льоса, він ладен був особисто переконати Еля «відростити претензії до Мілі», аби лишень помилуватися такою виставою.

Також подруги багато прочитали про гори Харрах (аномальна зона), нічних вартових (щось на зразок сердитих духів, що влаштовують важкі екзамени всім зустрінутим), Великого (причина аномалії гір Харрах), але по суті, то мало що пояснило. Більшість інформації була або до нудного буденна (як то історія формування народів), або мала статус легенди.

Ще дівчата з’ясували, що вода на Аммоліті не застигає в принципі, а «екзаменаційну скульптуру» Аміни майстер стихій, виявляється, вивчає досі. Аміна підозрювала, що Мунір має якесь пояснення тих моментів, але, на жаль, цей красунчик наче крізь землю провалився, а ненав’язливо розпитати про нього когось, вона все не знаходила нагоди. Втім, інтенсивне навчання, розваги на тренуваннях (бойовий цирк за участі Ляни-тигри був поза конкуренцією) та веселі студентські вечори насичували життя Аміни по вінця, полишаючи мало часу на думки про загадкового хлопця.

В опануванні бойового мистецтва дівчата робили певні успіхи. Ляна вже досить непогано ганяла Барса, а Аміна навчилася більш-менш пристойно відбиватися від Вані та, навіть, Евклаз. Звичайно, до майстрів їм ще було, як до неба пішки, але початок тішив. Отримані Ляною артефакти зробили її справжньою зіркою Академії і той статус пасував подрузі, як ідеальна сукня. Аміну це дуже радувало, адже всі майже забули про синю катану і її власницю. Ляна тішилася магічним подарункам і не раз заявляла, що «Світ магії на правильному шляху у матеріалізації свого прагнення подружитися з мандрівницями». Аміна не сперечалася, проте десь на краю свідомості її чомусь гризли сумніви. Мабуть, тому, що вона завжди занадто обережно ставилася до подарунків в принципі, підсвідомо вважаючи, що вони до чогось зобов’язують. Ляна ж таких комплексів не мала і «Зміїний гарнітур», як його іноді жартівливо називала Аміна, здається, дійсно примирив подругу зі світом магії.  

Іноді Аміна трохи втомлювалася від занадто активної, діловито-критичної подруги та й взагалі людей, і влаштовувала собі невеликі прогулянки наодинці з власними думками. Це допомагало дівчині впорядкувати емоції, отриману інформацію та й просто давало можливість зайвий раз помилуватися містом. Аміна щиро полюбила ці уквітчані вихлясті вулички, численні струмки прозорої води, різноманітні пейзажі, що відкривалися з краю острова. А ще ці прогулянки допомагали вгамувати непевну тривогу, що віднедавна оселилася в душі, мов невловима мишка-шкреботушка. Дівчина не могла розібратися звідки виповзла та «мишки» і це її трохи непокоїло.

В одну з таких прогулянок, намагаючись ідентифікувати те непевне відчуття, Аміна  дійшла до краю острова, задумливо помилувалася грандіозною панорамою нескінченного моря піску, лишень де-не-де розбавленого зеленими оазами, та всілася на оплетеній квітучою ліаною лаві.

—Привіт… Я тут… Поговорити хотів…— прозвучав поряд чийсь голос.

Аміна розгублено озирнулася на хлопця, котрий акуратно присів поряд, наче очікуючи, що його проженуть. Здається, це був студент, котрий розповідав їй про катану Сігрід. І, наче, легенда була красива (щось про жінку воїна, яких обожнювала Аміна), але хлопчина її настільки невпевнено-нудно розповідав, що до путя нічого не запам’яталося. В одне вухо влетіло, та й то лише те, що не заплуталося у надміру складних конструкціях, в інше вилетіло. Єдине, що Аміна з того спілкування зрозуміла, катана чарівна, колишня власниця — легенда, а цей хлопчина зовсім не скальд.

—Привіт, — відповіла Аміна, поспіхом намагаючись згадати, як звати цього студента. Здається, Нік.

—Слухай, вибач, що я за тобою йшов, але тебе ж просто так, випадково не спіймаєш…

—Є ті, хто тільки так і ловить, — хмикнула вона, мимоволі згадавши Муніра.

—Я так не вмію, — хлопчина сором’язливо знизав плечима.

—І що, тупотів за мною від самої Академії? — здивувалася вона. 

—Так…—Я взагалі то хотів ще біля корпусу з тобою поговорити, наздогнав, йшов практично поряд, але ти мене не помічала… Я вирішив, що спеціально й не ризикнув підходити…— невеликі карі очі хлопця дивилися на Аміну настільки захоплено, що дівчина мимоволі трохи подалася назад, відчувши себе якось незатишно, наче її з кимось переплутали.

—Оце я неуважна, — трохи нервово сказала Аміна, згадавши численні кпини Ляни про цю свою рису. — Ні, це я не спеціально, чесне слово, у мене таке буває, коли я «на своїй хвилі». Треба було просто заговорити й не довелося б даремно намотувати кілометри. То розказуй, заради чого ти влаштував собі незаплановану прогулянку?