Частина 20

Коли Великий та його гості вийшли на подвір’я фортеці, сонце вже зникло за вершинами, але його прощальні промені розфарбували небо й верхівки гір у безліч відтінків рожевого, помаранчевого та золотого. Доки дівчина милувалася художніми шедеври природи, Мунір поспіхом перевіряв спорядження птахи, яка періодично тріпала крилами та активно крутила головою.

—Колібрі вже нервує. Знає, що ніч у моїх горах не її час, — мовив Великий.

—А чий? — зацікавилася Аміна, забираючись на спину птахи, бо хлопець їй вже простягнув руку.

—Нічних вартових, — якось хижо посміхнувся Великий.

—Це хто такі?

—А це, можливо, тобі Мунір розповість на зворотньому шляху, а, якщо не пощастить, і покаже. Одночасно матимете шанс перевірити дію мого подарунка, — хмикнув Великий.

—Думаю на сьогодні мені вистачить експериментів, —  пробурмотів Мунір і його птаха стрімко зірвалася у небо.

Політ на Аммоліт проминув несподівано швидко. Дівчина  почувалася бентежно, бо цього разу сиділа за Муніром, тому, щоб втриматися, їй доводилося його обіймати за талію та досить міцно притискатися до широкої спини, а ще вона чесно намагалася «перетравити» всю отриману інформацію. Успіхи з останнім були зовсім сумнівні, бо думки то металися, як кури перед автомобілем, наче навмисно намагаючись вбитися, то намагалися скотитися у інфантильне «як цей хлопець приємно пахне, як затишно за цією спиною…» (от саме ж час в когось закохатися!), а спілкуватися було елементарно незручно. Від спроб впорядкувати свій внутрішній цирк Аміна оговталася лише коли їх колібрі приземлились на дах гуртожитку.

—Вже прилетіли? А ти мені так і не розповів про тих загадкових нічних вартових…— мовила засмучено дівчина, розуміючи, що її таємничий друг зараз зникне, а вона знову про нього майже нічого не дізналася.

—Про них ти й у бібліотеці Академії знайдеш.

—А про тебе?

—Я не такий видатний, аби про мене книги писали,  — хмикнув Мунір, — Але загалом ми чудово прогулялися. Давно так приємно не проводив час у такому грізному товаристві. Знав, що ти незвична, але не думав, що настільки, аби Великий, з урахуванням його нестерпного характеру, особисто створив амулет захисту. Я очікував максимум якоїсь підказки.

—Дивно, а мені, судячи з вашого спілкування,  не здалося, що ти його вважаєш грізним чи неприємною людиною.

—Людиною… Ну-ну… Людиною я його точно не вважаю, — хмикнув Мунір.

—А чому взагалі ти вирішив мене захищати? — Аміна з цікавістю зазирнула в очі хлопцю. Той якось відсторонено посміхнувся та вправно заскочив на колібрі.

—Сподобалася роль благородного розбійника. Та й занадто багато сил витратив, намагаючись відбити тебе у Пустки, — мовив він вже з сідла.

Птаха  стрімко злетіла під спантеличеним поглядом дівчини. Серйозно хлопець відповів, чи ні, Аміна не зрозуміла. Взагалі якоїсь миті з веселого шибайголови Мунір непомітно перетворився на задумливого незнайомця. Наче Аміна встигла чимось завинити перед ним. Втім, можливо, він просто зрадів можливості з чистою совістю позбутися «здобичі», яка, судячи зі слів Великого, була тим ще «котом у мішку»?

Коли колібрі зникла з очей, Аміна зітхнувши підійшла до парапету, що огороджував майданчик на даху. Аммоліт був, як завжди, прекрасним. М’яке світло ліхтарів дивовижно перепліталося з таємничими зблисками нічних квітів надаючи будівлям та людям ореол загадковості, тихо дзвеніла вода в одному зі струмків парку, десь лунали пісні. Дівчина згадала слова Муніра щодо зупинення води, а також те, як на вступних екзаменах, маги поспіхом винесли схожу «скульптуру» у її виконанні. Здається, варто почитати, що не так з водою на Аммоліті… Але то пізніше, завтра, коли розгардіяш емоцій та думок у голові трохи вляжеться.

Аміна прислухалася до пісень й впізнала голоси. Ну звичайно, Льос та компанія вже вибралися на вечірню прогулянку. А де Льос там, напевне, і Ляна… Цікаво, вона на неї дуже розсердилася за пропуск занять? Чи спочатку «прикрила» перед усіма, а потім розсердилася?

—Аміна? Чого це ти з темним на колібрі катаєшся? — з тіні невеличкої надбудови на даху несподівано вийшла Евклаз.

—Ой, привіт. Це ти про що? — мимоволі здригнулася дівчина.

—Це ж Мунір був? — кивнула Евклаз в бік зниклої птахи.

—Так…

—Ну от, я ж кажу з темним.

—Тобто — «темним»?

—Ти що, ще не в курсі? Це ж основи! Ти вже мала чути про те, що у нашому світі є світлі й темні. Чи ви з подругою читаєте задані сувої через один?

—Темні це шанувальники диявола та апокаліпсису, чи що? — здивувалася Аміна, яка вперше про це чула (здається, треба таки уважніше слухати лекції).

—Не знаю, хто такий диявол, але, судячи з другої частини — ні. Світлі — це ті хто, вміє брати енергію зі світла і шанують світло. Але є й ті, хто вважає, що Світло не має бути центром усього і якщо його шануватиме занадто багато істот, то воно стане надміру сильним й спалить наш світ. Тому вони поклоняються Темряві, мають інші традиції та інакше відновлюють свої сили. Вони вважають, що саме Темрява основа життя

—Як у вас тут, виявляється, все складно…

—Не дуже. Культ темних відживає своє, їх досить мало і вони здебільшо не втручаються у справи світлих. Хоча є певні виключення, на зразок того, що ти спіймала. Але маю тебе попередити, що гуляти ночами з темним, тим паче саме з цим темним — не найкраща ідея.