Частина 19

§§§

Деякий час у приміщенні гірської фортеці було чутно тільки дзвін столових приборів та активну роботу щелеп.  Навіть типового «передайте мені, будь ласка…» не лунало, адже варто було зупинити погляд на якійсь страві, як таця з нею сама підлітала до гостя. Усе було настільки смачне та красиве, що скоро дівчина, яка, на відміну від чоловіків, лише потроху все куштувала (тут шматочок, там листочок), спіймала себе на тому, що не здатна вже з’їсти й крихти. Але варто було Аміні сито відкинутися на спинку стільця, як на столі замість королівського різноманіття з’явилися три мініатюрні чашки гарячого напою та тістечка на квадратній таці. Судячи з приємного аромату, це був якийсь трав’яний чай. Аміна могла заприсягтися, що розрізнила запах м’яти та суниці.

—Так, з частуванням більш-менш впоралися, можна й до справи прийматися, — мовив Великий окидаючи поглядом гостей, що чинно взялися за чашки. — Кажеш п’ята категорія… Як впоралася з першими двома?

—Граючи. У процесі, щоправда, ця краса ледь не положила половину племені райі та свій резерв в нуль винесла, ледве витягнув, але зроблено то було красиво, — відповів Мунір, повертаючи чашку на стіл.

—Гм…То он куди ти зникав. Цікаво. Етран, ймовірно, таким розвагам у свої вотчині не зрадів.

—Ще б пак. Спересердя не міг визначитися, одружити мене чи вбити.

—Вбити? Ні, цей старий дипломат занадто обережний для такого вчинку. А от одружити тебе і я б не відмовився, — хмикнув Великий та з цікавістю подивився на Аміну.

—Етран би потішився, почувши, що цю його заповітну мрію поділяє така персона, — скривився Мунір.

—Шановні панове, може, й мене посвятите у зміст вашої світської бесіди та повідомите нарешті навіщо сюди доставили? —  не втрималася Аміна, воліючи таки розібратися у ситуації. Поки що виходило погано, бо це не нагадувало ані бандитське викрадення, ані побачення, ані сватання. 

—Звичайно. Із задоволенням, — помітно пожвавився Великий. — Вас, мандрівницю, гостю Аммоліту, з якоїсь причини намагаються вбити. Мунір хоче зрозуміти хто й чому.

—Яка краса. Тільки мене? — уточнили Аміна.

—Тобто? Дитино, вам мало?

—Мене цікавить, чи не намагатимуться вбити й мою подругу? — пояснила дівчина питання, що найбільше турбувало її від початку розмов про замах.

—Судячи з того, що вона ще жива, а Мунір привіз сюди вас — ні. Ви ж питаєте про другу мандрівницю, з якою прибули у наш світ?

—Так.

—Це ти часом переймаєшся долею не тієї самовпевненої нахаби, котра проклала портал до Пустки, через який Етран ще кілька тижнів витягував людей з осатанілих хижих вихорів? — скривився Мунір так, наче замість чаю ковтнув чистого лимонного соку, — Якщо мова про неї, то даремно. Така сама кого хочеш вб’є. Щоправда, я думав, що вона зі Світлої долини. Зазвичай їм притаманний такий буйний темперамент у комплекті зі зневагою до всіх, хто опинився на шляху до цілі. А це, виявляється, теж мандрівниця…

—Що, хлопче, ти примудрився прогледіти діамант розміром з гору? — питально поглянув на Муніра й щиро розвеселився Великий.

—У мені, на момент її появи, магії було на зуб миші…— пробурмотів хлопець. —А потім відновлення, а потім я намагався зайвий раз не потрапляти на очі Бремору, чекаючи доки він охолоне після минулої суперечки…

—На тебе така неуважність зовсім не схожа, — задумливо мовив Великий.

—Так, це все прекрасно. Муніре, я тебе з Ляною при нагоді ще раз обов’язково познайомлю і, думаю, ти зміниш свою думку про неї, але ви впевнені, що вбити хочуть лише мене? — питально подивилася Аміна до обох.

—Красно дякую, мені подібних знайомств і так вистачає, — не проявив ентузіазму Мунір.

—Два замахи й обидва дісталися вам, дитино. Ситуація прозоро натякає, що саме ти маєш 100% перевагу, як мішень, — пояснив Великий.

—І то хліб… Хоча, уявляю, як «зрадіє» Ляна, якщо їй таке розказати…— пробурмотіла Аміна, згадавши патологічну недовіру подруги до цього світу.

—Радість подруги, то, звичайно, святе, а тебе будемо рятувати? — з цікавістю кліпнув на дівчину Великий.

—А що — варто? — посміхнулася Аміна, відчуваючи скоріше подив, аніж страх.

—Ні, ви на неї тільки подивіться! — вигукнув зі сміхом господар фортеці. — Мабуть, наступний замах на цю красуню я особисто поспостерігаю. Вона ж вб’є своєю безтурботністю ефективніше за всі бойові мистецтва разом узяті! Всіх нападників, рівня до сьомого!

—Великий, припини веселитися. Питання серйозне, — не поділив веселощів чоловіка Мунір.

—А тобі з того що, хлопче? — раптом скинувши амплуа добродушного персонажа спитав Великий і Аміна несподівано повірила, що цей чоловік дійсно може бути грізний та небезпечний.  — Ти ж, наскільки я пам’ятаю, не наймався у рятівники недосвідчених дівчат, тим паче мандрівниць. Ти радше спеціаліст іншого напрямку.

—А ти багатьох знаєш, здатних отримати приємні враження від прогулянки у Чорноліссі, помахом руки зупинити воду на Аммоліті чи розвернути вогняну дорогу у Пустці райі? — хлопець почав перераховувати факти так, наче виклав на стіл виграшні карти. — Зауваж, синю вогняну дорогу. Нічого не нагадує? А здатних переконати синю катану стати на свій захист, а після атаки Темного Морозу відбутися ледь чи не легким переляком? Хоча й щодо останнього я маю певні сумніви.