Частина 18

Шестикутний двір фортеці був оточений по периметру високими стінами та баштами різної висоти й нагадував колодязь з навскоси зрізаною верхівкою. Від величезних темно-сірих каменів споруди віяло сирістю, могутністю, старовиною й, чомусь, ледь вловимою тугою. Здавалося, ці стіни сумували за теплом, світлом та взагалі життям, бо на навколо не було жодної рослинки чи іншого натяку на живу істоту. Лише хмари неспішно пропливали над фортецею, іноді цілими отарами збираючись під стінами вищих башт та опускаючись майже до ніг Аміни. Якоїсь миті дівчині здалося, що й час тут, як ті хмарки, уповільнюється, крутиться по колу і, якщо відкрити одну з цих товстих, оббитих залізом дверей на якійсь з башт, то він, мов ріка, стрімко кудись понесеться бурхливим потоком... От тільки куди саме, було незрозуміло. Може й не даремно ті двері зачинені?

Блакитний вогник весело стрибав по плитах подвір’я, пірнав у пасма хмар, що видряпувалися вздовж високих стін намагаючись вибратися з кам’яної пастки, танцював перед прикрашеними складним орнаментом дверима, а потім знову повертався до рук дівчини. Такий собі симпатичний мовчазний екскурсовод. Пройшовши вздовж усіх стін, обережно посмикавши двері та оцінивши, як хитромудрі магічні замки так і солідні звичайні, а також відсутність іншого виходу, окрім, як на колібрі, Аміна повернулася до Муніра.

Хлопець все ще незворушно сидів у позі лотоса, а пташка поряд з ним діловито чистила пір’ячко, теж не намагаючись виходити за периметр посадкового майданчика, відміченого ледь помітними блакитними символами. Символи Аміна роздивилася лише зараз.

—То довго нам тут чекати? Так і постаріти можна, — спитала дівчина.

—Не довго, чарівна пані, не турбуйтеся, — пролунав поряд м’який чоловічий голос.

—Ой! — рвучко озирнувшись Аміна виявила просто за спиною русявого бородатого чоловіка років п’ятдесяти. Довга темно-синя чи то ряса, чи то мантія, широкий срібний, викладений дорогоцінним камінням пояс, чорні черевики та уважний пронизуючий погляд світло-блакитних очей, який і спиною, напевне, відчуєш. Але ж мить тому у дворі нікого не було!

—Занадто вже ефективно ваша юність збурює це спокійне місце. Вітаю у моїй скромній обителі. І тебе вітаю, Муніре. То це диво нелякане і є твоя жертва невдалого замаху, що потребує нетривіального захисту? — мовив незнайомець, окинувши поглядом дівчину.

Аміна здивовано кліпнула на Муніра. Замаху? Якого замаху? Коли? Сьогодні? Але якщо сьогодні, то Мунір просто не міг встигнути комусь щось розказати. Раніше? А що схожого на замах було раніше? Пригода з райі? Але ж там хто на кого замахувався ще питання. Судячи з буркотіння того ж Етрана, це Аміна там ледь не вколошкала натовп народу. Та й взагалі замах, то занадто грандіозно, вона ж далеко не Індіра Ганді.

—Вітаю тебе, Великий, — шанобливо схилив голову Мунір, ігноруючи відверте питання в очах своєї супутниці. — Вона. Знайомся, звуть Аміна. Я чесно почекав, очікуючи підтвердження. Вдруге було сьогодні. Після цього я вже вирішив не зволікати.

—І які наслідки? — спитав чоловік, недбало змахнувши лівою рукою. У повітрі з’явився легкий аромат озону, а Мунір спритно підскочивши, вийшов з окресленої «посадкової зони».

—Нетипові. Вона ще жива. — мовив хлопець, а провівши рукою там, де цього разу не з’явилася вогняна стіна, додав. — Ти досі користуєшся цими «гостьовими обмеженнями»?

—Не люблю коли мене даремно відволікають. Але ти міг їх і обійти, — відмахнувся чоловік.

—Обійти, знешкодити, витративши купу сил та часу. А сенс? Простіше проявити ввічливість і почекати тебе, — знизав плечима Мунір. — То менш затратно, а інколи й швидше.

—А своїй супутниці ти чому такий варіант не запропонував? — кивнув чоловік на Аміну, яка подумки вже формувала довгенький стосик питань до свого «викрадача», роздивляючись хазяїна фортеці. Чоловік справляв досить приємне враження й зовсім не нагадував відлюдькуватого старця чи якогось казкового злодія, що замовляє викрадення дівчат.

—Запропонував. Та хто ж мене послухав. Розумні поради взагалі мало хто слухає, — перебільшено трагічно зітхнув Мунір.

—Хто б казав, — хмикнув господар фортеці перевівши примружений погляд на дівчину. — Дитино, а вас, як і цього шибеника, у дитинстві теж не вчили добрим манерам? Наприклад, слухати старших, не ходити чужим будинком за відсутності їх господарів?

—Гм…Судячи з вашої інтонації, недостатньо старанно вчили, — зробила жартівливий реверанс Аміна. — Проте на своє виправдання можу сказати, що я не сама сюди забралась, ходила лише по двору на який мене вже доставили, а ваші домашні улюбленці занадто чарівні та гостинні, щоб можна було їх ігнорувати. А ще у вас занадто цікаво, щоб просто сидіти посеред двору, імітуючи нерухомого ідола, — дівчина ворухнула плечем, демонструючи вогника-гіда.

—Улюбленці кажеш чарівні? — чоловік кинув уважний погляд на вогник, наче тільки зараз його помітив, а той поспіхом скотився з плеча й… сховався дівчині під пальця.

Аміна здивувалася такій реакції, бо їй здалося, що господар фортеці знав про дії вогника ледь чи не раніше, аніж вийшов у двір. Та й взагалі було враження, що про більшість подій цього світу цей загадковий пан дізнається практично миттєво. Занадто відчутною була навколо нього аура знань, насиченість інформацією... Як у величезній старовинній бібліотеці.

—А хіба ні? — дівчина опустила захоплений погляд на вогник.