Частина 17.

Ранкове сонце золотило верхівки дерев, натхненно співали птахи, з-під вкритих росою листочків  тільки виповзали сонні метелики, а Аміна вже старанно відпрацьовувала вправи з катаною в одному з тихих куточків парку Академії.

З отриманням меча у Аміни почалися дуже інтенсивні тренування і не лише з групою, а й індивідуальні — Барс серйозно взявся до справи. Після першого такого заняття, Аміна ледве змусила себе доповзти до кімнати. Ляна того дня критично запитала, чи впевнена Аміна, що їй взагалі потрібні ті заняття. Аміна у відповідь старанно спробувала імітувати бадьорий вигляд, але подруга, звичайно, на таке не «купилася». Ще після кількох наступних індивідуальних тренувань нещасна претендентка на «принцесу-воїна» й до кімнати не доповзала, а змушена була ще з годинку сидіти у парку, вдаючи, що милується природою. Природа, була безумовно красива, але м’язи нили так, що навколишня краса мало допомагала. Тіло, як могло, намагалося донести хазяйці, що категорично проти такої наруги, але хто ж його слухав. Попри втому Аміну не полишали азарт та захоплення, як від отриманої катани, так і самої можливості навчитися володіти такою зброєю. А м’язи, то лише м’язи — звикнуть, неодноразово перевірено. І дійсно, поступово дівчина втягнулася у таку програму, а за деякий час після тренувань вже навпаки відчувала приплив сил та здатна була ще пів ночі десь гуляти з друзями.

Влаштовуючи Аміні навчальні спаринги, Барс орудував звичайною катаною, але як він з нею вправлявся… Меч у його руках, немов, жив своїм життям, літав, тонко співав, нагадував приручену блискавку. У Аміни, попри те, що це її катана була магічною легендою, нічого подібного не виходило. Евклаз якось сказала, що якщо зараз Аміна потрапить у якусь серйозну бійку, то другий удар стане для неї останнім, і то, виключно за надзвичайно вдалого збігу обставин. Таке Аміну зовсім не влаштовувало. Вона хотіла навчитися нормально фехтувати, а не ловити співчутливі погляди! Тому й не шкодувала часу та сил на самостійне відпрацювання вправ, намагаючись досягти помітних успіхів, аби не ходити з магічною зброєю, як недолугий святковий генерал.

 —Амінко, знову ти зрання по кущам зі своєю небезпечною іграшкою ховаєшся? І не набридає ж тобі та забава! Пішли, у нас скоро «Взаємодія стихій», — мовила Ляна виходячи на галявину де подруга тренувалася на самоті. — Та не махай ти так цією штукенцією! Досить нам ледь не відрізаного носа Льоса. — Додала Ляна ухиляючись від чергового, вже жартівливого руху Аміна та невдоволено закочуючи очі.

—Сама казала, він у нього занадто цікавий. Та й хто йому винен, що він додумався мене лякати, коли я з катаною в руках? — фиркнула юна воїтелька.

Самовпевнений базікало дійсно ледь бездарно не скалічився через один невдалий жарт, але встиг останньої миті відскочити. Трохи спавши з лиця (Ляна сказала, що Аміна тієї миті виглядала значно переляканішою) він тут же впевнено заявив, що так і було задумано, а кінчик носа йому навіть Ваня великий примагічить на місці, але таки перестав наражатися на гострого меча у невмілих руках.

—Так ти ж нині весь час з нею! Навіть ввечері на прогулянку ту нещасну катану навіщось береш!

—Мені подобається її футляр на спині, але ж не носити його пустим. Та й взагалі, шикарний аксесуар!

—Шикарний аксесуар це — окуляри, або клатч, — заперечила подруга. — А це — небезпечна для життя штукенція.

—У вмілих руках цілком безпечна. Тому я старанно працюю над виправленням ситуації!

—Угу, я помітила. — скривилася Ляна. — То ти йдеш?

—Зараз, ще кілька хвилин, — Аміна жартівливо склала руки у молитовному жесті, але він зовсім не маскував її хитрі очиська.

—Гаразд. Чекаю біля фонтану, — здалася подруга.

—Йдеш практикуватися у черговому купанні Льоса?

—А то! — мимоволі посміхнулася подруга.

Кілька днів тому на занятті вона дійсно примудрилася влаштувати прекрасний душ цьому самовпевненому залицяльнику. Ляна саме перехопила керування водяною сферою, створеною викладачем на висоті близько трьох метрів, як цей базікало, ризикнув засумніватися у її здібностях. Нахаба! У підсумку — «відмінно» від викладача та мокрий Льос. Ляна не лише впоралася зі сферою, але ще й, суто з обурення, встигла її охолодити ледь чи не до заморожування, перефарбувати у яскраво червоний колір (це ж треба, потрібний колір вийшов миттєво!) та вилити всю цю красу на не в міру балакучого хлопця. Як він лаявся! Особливо пізніше, коли протягом двох днів поспіль відмивав з фізіономії червоні плями та хаотично-абстрактні візерунки. Жодне закляття не допомагало!

—Боюся уявити, що буде цього разу.

—З яких це пір ти боїшся кумедних атракціонів у чужому виконанні? Тим паче Льоса? Досі він непогано виконував роль головного клоуна, — хмикнула Ляна й зникла за високою зеленою огорожею.

Провівши поглядом подругу Аміна повернулася до спроб відтворити один складний прийом, продемонстрований вчора Барсом. Правильний рух вперто не виходив, хоча у виконанні майстра то здавалося таким легким… Щоправда, у нього всі рухи такі.  Барс навіть стрибок на місці через голову робить так, наче то  не складніше, аніж ложку до рота піднести! Іноді здавалося, що він взагалі не має кісток, бо невимушено вивертає руку під такими неймовірними кутами, що й дивитися часом страшно! От би їй так навчитися… Але поки що у Аміни, то катана намагалася випасти з руки, то вона сама, втрачаючи рівновагу, ледь не падала, то ноги роз’їжджалися, то шию під удар підставляла. Кількість та різноманітність «ляпів» просто вражала уяву. Барс її заспокоював, говорив, що з часом, дякуючи наполегливим тренуванням, все прийде, і вона, так само, як і її вчитель, зможе вести бій переміщуючись різноманітними поверхнями та ігноруючи більшу частину звичних їй законів природи. Хотілося вірити… Поки що єдина аналогія, яка у Аміни виникала на свої фехтувальні «па», це — колова на льоду. Може й підкована майстром, але корова.