Частина 15

—Синя катана прокинулася…— мовив чоловік у багряній мантії, матеріалізувавшись просто перед світловолосою жінкою в просторій кімнаті.

—Світославе! — жінка від несподіванки ледве не впустила кристал, що висів у повітрі під дією магії, але останньої миті встигла сповільни  його падіння й осудливо подивилася на візитера. — Вмієш же ти з’являтися вчасно…

—Деякі таланти не відбере й смерть.

—Тим паче, якщо не спіймає повністю, того носія талантів… Де прокинулася катана?

—В Академії.

—Хто б міг подумати. Отже, сама знайшла шлях… Наскільки я пам’ятаю, останнього разу її бачили у пісках мертвого міста.

—Так. Чудовий клинок. Норовливий, як і його колишня власниця.

—Головне, щоб так само не закінчив…— пробурмотіла жінка. — Хто пробудив?

—Новенька мандрівниця. Гарне таке шоу влаштувала, навіть Марсипену принесло туди магічними потоками.

—Марсипена завжди була ласа до нетипових проявів магії. Нова мандрівниця… Це ж треба, а мені дівчата здалися зовсім не войовничими. Смерті їх торкалися, але зброю в руках вони не тримали… — жінка задумливо потерла чоло, присідаючи на крісло. Її зелена, вигадливо прикрашена вишивкою сукня тихенько зашелестіла.

—Тепер тримають. Принаймні одна з них, — невимушено присів навпроти жінки її гість.

— Котра? Часом не та, з якою досить жорстоко обійшовся на адаптації Аммоліт?

—Та чому ж жорстоко? Він з нею поділився силою, — іронічно посміхнувся її співбесідник.

—Як подивитись. Можна, звичайно, й так вважати. А те, що дівчина це ледве пережила, то так, несуттєвій побічний ефект прояву щедрості й доброти? — криво посміхнулася жінка.

—Саме так. Аммоліт буває милосерднішим за людей.

—Тут можна посперечатися. Втім, хто більше приймав в тому участь Аммоліт чи Кам’яний розум, ще велике питання, — жінка задумливо похитала головою.

—Думаю обидва. Кожен в міру можливостей та здібностей. Що плануєш тепер? Продовжиш обрану лінію? — чоловік з цікавістю роздивляючись співбесідницю.

—Так... — видихнула та задумливо.

—А якщо досягнеш успіху?

—Отже —так треба.

—А якщо ти не права?

—Ти б мене вже зупинив.

—Чому? За великого рахунку, мене влаштує будь-яка версія реальності.

—Не вірю. І щоб ти там не казав, я все ще сподіваюся, що доля цього світу і моя доля, тобі не байдужі.

—Можливо, — чоловік лукаво посміхнувся, але потім задумливо повернувся до вікна. — Альмандин балансує над прірвою, а маги, сподіваючись розв’язати проблему старими методами, старанно плетуть йому зашморг.

—Хочеш щось конкретне повідомити чи знову гратимеш, мов кішка з мишею? — окинула жінка гостя невдоволеним поглядом.

—Ні, мабуть, піду, не розгойдуватиму твої нерви. У тебе ж за планом важлива зустріч? — кивнув він на кристал на столі, що у цей момент зблиснув.

—Так… Важлива…

—То відкинь сумніви, вони тобі заважають жити.

—А тобі?

—А що я? Я — це я. У мене зараз інші завдання.

—Якби ти знав, як це мене засмучує…

—Ми спільно прийняли це рішення.

—Так, Марсипена мені про то регулярно нагадує. Проте, занадто часто я шкодую за можливістю пожбурити в тебе подушкою, виписати ляпаса, перетворити на бриклика, спопелити поглядом, для різноманітності…— жінка мрійливо прикрила очі.

—Які у тебе яскраві мрії. Я прямо засумував за часами, коли провів тиждень у вигляді страшненької статуетки на твоїй поличці, — розсміявся чоловік. Проте його сміх був просякнутий сумом.

—Прекрасні були часи. Попри все…  — розсіяно кивнула жінка, переводячи погляд за вікно. — Іноді так хочеться стати наївною, дурною жінкою, котра не вміє бачити далі свого манікюру, нічого не знає ні про магію,  ні про людей, ні про сили, що живлять цей та інші світи. Не приймати рішення, не визначати ціну чийогось життя…

—Це все ненадовго. А доля наївної дурепи тобі від народження не загрожувала.

—А я ж так сподівалася, що хоч якийсь світ повірить у мою безголову красу, — криво посміхнулася його співбесідниця, повертаючись до дзеркала та поправляючи одну з прикрас у блискучому волоссі.

—Так ти ж переплутала слова у заклятті. Втратить голову від твоєї краси, втратить голову, — розсміявся зникаючи чоловік.

§§§

Ель нервово ходив вздовж скелі, раз за разом поглядаючи на обрій. З одного боку цього рудого кам’янистого виступу звивалася річка, на обрії якої виднівся Аммоліт, з іншого розкинувся степ, який місцями прорізали жовті пасма піску чи строкаті острівки зелені. Кілька разів неподалік скелі пролітали вершники колібрі й тоді жрець швидко ховався у приховану ілюзією печеру.

Нарешті просто поряд з входом до печери з’явилася Ельміра. Сьогодні красуня вбралася у довгу червону сукню з відкритим декольте та м’які чорні черевички. Зібране у косу волосся було переплетено живою червонолистою рослиною, яка обвивала кінчик коси махровою квіткою. Вийшовши з порталу дівчина критично оглянула ілюзію, що приховувала вхід до печери й впевнено провела по її периметру рукою. На кам’яній поверхні зблиснули та осипалися попелом кілька непримітних кристалів, а назустріч гості поспіхом вискочив Ель.