Частина 13

—Боже, яка ж я щаслива, що цей день нарешті добіг кінця! Сподіваюся це все на сьогодні і я зможу виспатися? — підозріло поглянувши на двері, мовила Ляна з насолодою потягнувшись та скинувши босоніжки. — А то таке враження, наче цей світ вирішив перевірити межі моєї моральної й фізичної витривалості. Щодня зранку крутимося, як в’юни в ополонці, а варто запланувати відпочинок так, то гості нагрянуть, то ранок замість вечора, то екзамени, то Льос, що так і намагається прикинутися предметом інтер’єру нашої кімнати!

—Так, мабуть, таки варто виспатися. Щось я сьогодні теж трішки втомилася. Хоча, Мунір казав, що в Пустці я майже місяць проспала. Мала на пів життя наперед виспатися, — кивнула Аміна.

—Як, майже місяць? Я думала кілька годин… Я що, проґавила цілий місяць свого життя?— здивовано підняла голову Ляна. —Та ну, бути такого не може! Я ж тебе майже одразу знайшла!

—Не знаю…Та не думаю, що він брехав. Принаймні, я, наче, розпливчато пам’ятаю кілька днів у тому вігвамі.

—Справді? Ну не знаю. Але куди ж тоді подівся той місяць? Я ж, на відміну від тебе, свідомість не втрачала. Переходом чудним, щоправда, йшла… Гаразд, завтра у Льоса спитаю, може він розкаже, що то за чудні спецефекти.

—Я думаю, щось таке було, бо Ваня Льосу сьогодні ще казав, що тепер йому доведеться наздоганяти прогуляні заняття.

—Так то, може, про день, коли він за нами до храму поскакав, — засумнівалася Ляна.

—Ні, Ваня казав про великий об’єм, не думаю, що за один день, бо у Льоса тієї миті був занадто кислий вираз обличчя. Та й Ваня йому передав таку солідну книжечку… А цей базікало, мені здається, не та людина, яку одним невідпрацьованим семінаром злякаєш.

—Та да, на дурня, у голові якого не тримаються знання, він точно не схожий. Радше на того, хто похапцем ще купу додаткових цікавинок прихопить…  Хм, як це я таке пропустила?

—Так ти тоді саме Ваню-меншого жартами рівняла з плінтусом, за занадто зацікавлений погляд на твої коліна.

— От же ж, на хвилинку відволіклася і пропустила такий важливий момент! Гаразд, переконала, спитаю завтра Льоса про цей загублений місяць, — скривилася Ляна. — Мало нам приколів з новонабутими здібностями й атиповими законами фізики, так ще й час тут ходить, як п’яний гуляка!

—Так, напрочуд цікавий світ… Чудні несподіванки під кожним кущем,  — посміхнулася Аміна розкладаючи отриманні навчальні матеріали.

—Угу. Єдине чим цей світ мене мене тішить, так це ставленням до нас та стараннями створити комфортні умови. Завжди знала, що я незрівнянна, але не думала, що будуть часи, коли так вважатимуть всі навкруги, — хмикнула Ляна.

—І, схоже, саме на цю незрівнянність орієнтована наша скромненька програма навчання. Судячи з виданого розкладу занять, попереду у нас напрочуд насичене життя, без перерви на канікули, — мовила Аміна роздивляючись данні на світлому кристалі, що кожній з дівчат вручили в бібліотеці разом зі стопкою книг, сувоїв та ще якоїсь торби незрозумілих речей (добре, що у них були помічники, все те донести).

Кристал виявився такою собі маленькою портативною бібліотекою з усією довідковою інформацією, персональним розкладом занять, схемами розташування корпусів, аудиторій, переліком чогось схожого на номера телефонів (Льос одразу себе усюди відмітив) та текстами всіх навчальних матеріалів. Аміна, навіть, здивувалася навіщо їм видали книги, якщо все є в цьому кристалі. Хоча, стосик потріпаних життям, чи то другованих чи то рукописних видань, їй теж подобався, бо вони мали вигляд музейних раритетів й викликали якісь незвичні відчуття. Льос сказав, що так проявляється магія, яка зберігається в цих скарбницях знань, і Аміна схильна була вірити йому, адже відчуття були… дивні. Береш в руки книги, а вони: одна тепла, інша холодна, третя наче лоскоче пальці, четверта колеться кактусом, хоча поверхня гладенька до блиску.

—Хто про що. Мене дратує неможливість повернутися додому, принаймні у найближчій перспективі (я не вірю, що от прямо зовсім неможливо, може вони просто не старалися),  а її — канікули!

—Та, знаєш, з канікулами то я погарячкувала…— всілася Аміна з кристалом на диван. — Тут стільки цікавих предметів, що це навчання краще за будь-які канікули вдома! Одні назви чого варті, а ще цей перелік курсів на вибір... Я б така, що все взяла, бо очі реально розбігаються! Ось послухай: «Магія — як складова мінералів»…

—Нове бачення геології та гемології…— закотила очі Ляна.

— «Трансформація речовин. Практика і теорія», «Магія, як основа бойової сили», «Мистецтво ближнього бою» «Стрільба», «Мистецтво дальнього бою», «Холодна зброя. Терміни, визначення та особливості володіння», «Мистецтво польоту на колібрі»... — продовжила зачитувати Аміна.

— Хм, а от на колібрі я, мабуть, піду вчитися. Шкода, що це буде лише за пів року, — кивнула Ляна, що вклавшись на диван теж взялася проглядати список курсів. — А от мечі та ближній бій — ні-і. Хіба що якісь мінімальні елементи самозахисту і то якось пізніше, під настрій. Досить й того, що ти явно намірилася імітувати амазонку. Так, так, я помітила якими ти очима сьогодні дивилася на ті мечі на стінах академії. Ніколи б не подумала, що ти маєш таку пристрасть до зброї, — підняла Ляна погляд на подругу.

—Я теж… Але є в цих мечах якась своя, особлива магія…— посміхнулася Аміна, згадавши набір усілякої зброї, що була розвішана у коридорах Червоної вежі. — До того ж це не та, абсолютно казкова магія, яка тут на кожному кроці, а якась тонша, чи що…. Знаєш, така собі магія речей, яка відчувається навіть у нашому світі.