Частина 12

Кава та невимушені посиденьки у магічному кафе (сервіс тут виявився досить непоганий) Ляну майже примирили з реальністю. До тістечок були певні питання (виключно через те, що така смакота, то беззаперечний вирок талії), але загалом подруги чудово провели час, а за кілька годин, коли Аммоліт огорнув лавандовий вечір, вже проходили грандіозними воротами до комплексу будівель, що більше нагадував палац Топкапи, аніж навчальний заклад з гуртожитками. Помітивши подив дівчат Льос широко усміхнувся.

—Це наша Академія! Майбутні маги від початку свого шляху мають звикнути до прекрасного! — промовив хлопець з відвертою гордістю.

—Гарна думка, — кивнула Аміна роздивляючись незвичну архітектуру, численні куполи, якісь вузькі шпилі чи то башт чи то мінаретів, ліпнину, викладені дорогоцінним камінням візерунки, уквітчані стіни та доглянути клумби над якими літали красиві нічні метелики (деякі з них, навіть, світилися, як невеличкі ліхтарики!). Серед всього цього снували групки студентів, що незмінно віталися з Льосом та кидали зацікавлені погляди на дівчат.

—Бо потім таке бачити їм не світить? — хмикнула Ляна.

—Аби знати з чим порівнювати! — щиро обурився Льос й тут же м’ячиком підскочив до низенького сивого чоловічка, що вигулькнув з однієї з бокових алей. — Пане Сивоконь, я вам мандрівниць привів! — голосно вигукнув хлопець, від чого чоловік ледь не підскочив, схопився за якийсь кристал на шиї та продемонстрував такий вираз обличчя, наче зараз дремене зайцем. Проте, помітивши за спиною Льоса дівчат, «пан Сивоконь»  швидко себе опанував, хоча й дивився на хлопця з якоюсь підозрою, та широко посміхнувся.

—О, вітаю! Таким гостям я завжди радий! Пані, прошу за мною, у мене все давно готово!— відповів чоловік й, ледь чи не підстрибуючи, побіг їх влаштовувати.

—Я ж казав, — кивнув Льос з таким виглядом, наче особисто тільки но вклав останній килимок під двері.

Не минуло й тридцяти хвилин, як дівчата отримали «кімнатку» та верхньому поверху одного з корпусів гуртожитку, що більше нагадував палац індійського раджі, та торбу «найнеобхіднішого». Аміна споглядаючи ці дві, здається бездонних, торбинки (бо вклали у них точно більше речей, аніж то було помітно ззовні), котрі Льос, як справжній лицар, закинув собі на плечі, могла лише вражено кліпати очима. А  от Ляна прийняла все це, як належне, ще й поцікавилася, куди звертатися, якщо її щось не влаштує, чи ще щось знадобиться. Судячи з реакції пана Сивоконя, поведінка Ляни була доречніша, бо, здається, він ладен був мандрівницям віддати останню сорочку та сам обернутися килимком, аби лишень ті були задоволені.

 Ключами від кімнати тут слугували невеличкі кристали кварцу, які мешканці кімнати мали один раз вкласти у наявний отвір у дверях  (темна поверхня дверей під час цього дійства вкрилася химерним зеленим візерунком) і потім двері відчинялися лише від доторку цієї людини, або адміністрації гуртожитку. Видана дівчатам «кімнатка» мала площу, просторої прекрасно облаштованої трикімнатної квартири: дві великі спальні зі спільним гардеробом, шикарну ванну кімнату, вітальню у стилі східного палацу (низенькі столики, килими, диванчики, купа подушок, шовковисті шпалери), окрема комора для зберігання навчальних матеріалів, балкон та прикрашені кольоровими вітражами вікна. Навіть Ляна була приємно вражена запропонованими побутовими умовами, але тут про себе вирішив нагадати Льос. Варто було закритися дверям за управителем гуртожитку (яким був пан «Сивоконь)), як хлопчина колупнувши нігтем вітраж, авторитетно заявив, що це халтура, зроблена нашвидкуруч якимось бешкетником-студентом, на заміну розбитого істинного скла. Інтер’єрчик хлопчина критично оцінив на четвірку, шпалери порекомендував замінити, побутові закляття оновити, ліжка відкоригувати, килим викинути і, можливо, розказав би ще щось цікаве, але тут вже не витримала Аміна.

—Льосе, дорогий, ми дуже вдячні за твою допомогу, але зараз ти маєш шанс покинути цю кімнату у вигляді людини без зайвих пошкоджень найближчі п’ять секунд, інакше я за себе не відповідаю, оскільки на даний момент втомлена, сонна, — дівчина демонстративно позіхнула ледь чи не до виверту щелепи, — і не можу гарантувати мимовільних магічних вибриків своєї, як з’ясувалося, химерно обдарованої суті. А я ті вибрики ще, навіть, не всі бачила, — мовила вона, демонстративно відчинивши двері.

Льос збився з думки, окинув поглядом незворушно-переконливу фізіономію новоспеченої студентки Академії магії, визнав вказаний аргумент вагомим та швидко ретирувався. Зачинивши за ним двері Аміна полегшено видихнула, озирнулася на Ляну й подруги одночасно розсміялися.

—Ти моя рятівниця, — відсміявшись похитала головою Ляна.

—Хто б казав. То що, спробуємо розібратися в отій торбі «найнеобхіднішого» та останніх подіях? —присіла Аміна на диван поряд з подругою, роздивляючись майстерно вишиті подушки.

—Ні, зараз я з радістю обміняю все, навіть мішок подарунків від магів, на цей витвір служників Морфею, — заперечливо мотнула головою Ляна, кивнувши на подушку.

—Гаразд. Тоді добраніч. Піду роздивлятися свою частину «кімнатки» та нове ліжко, — легко погодилася Аміна й попрямувала до своєї спальні.

—Добраніч.

Але розібратися з подарунками та навіть уважно роздивитися нове житло дівчатам не вдалося й наступного дня.  Зранку подруги виявили, що Льос і компанія якось невимушено опинилися у їх вітальні та пошепки сперечаються з Елем щодо доречності його ролі екскурсовода. Коли сонні дівчата поспіхом вділися та виповзли зі спалень на цю приглушену, проте від цього не менш емоційну суперечку, Ель саме щось там намагався розказати про доручення, а Льос вкладав його на лопатки фразою «одного разу ти вже з тріском провалив таке завдання». «Невдаха-екскурсовод» задер носа й спробував щось там розказати про свої повноваження і статус, але був миттєво «розжалуваний» вже Ляною, яка сьогодні була менш сердита (просто ще не до кінця прокинулася), але не настільки, аби обійтися без несподіванок, тож в якийсь момент  випадково перетворила «уповноваженого» на… рожевого какаду.