Частина 7

Аміна приходила до тями ривками випливаючи з темряви у пекучий біль. Непевне зображення перед очима то складалося у якісь фігури, схожі на людські постаті, то знову розпливалося розмитими плямами й згасало у рятівній темряві.

 –Ну ж бо, пий! – доносився, наче здалеку голос.  Хтось наполегливо щось вливав їй до рота. Холодна рідина потрапляючи у горло, наче гасила пожежу, що вирувала у венах дівчини, але водночас викликала шалений супротив. Аміна намагалася відвернутися, відмовитися, але рідину вливали силоміць і її холод поступово, сантиметр за сантиметром захоплював тіло, знову занурюючи свідомість в темряву…

–Відгукнись! Повертайся! Не може бути, аби мандрівниця так просто відкинула копита! – долинало до дівчини крізь дивний гул.

–Ти впевнений, що її варто рятувати? Вона хотіла знищити мій народ…

–Та не хотіла вона!

–Вогняна дорога, яку вона плела…

–Та знаю я! Проте зовсім не впевнений, що вона розуміла, що робила…

–Це не аргумент. Вона винна і має заплатити.

–Та чим тут платити…Я забираю її.

–Ти не зможеш її забрати. Її сили необхідно віддати Пустці.

–Та не має вона зараз сил! Пустка просто не прийме таке знущально-порожнє підношення!

–Тоді, навіщо ти з нею морочишся? Полиши на моїх жінок і, якщо вона оклигає, віддамо її моїм воїнам… –  і знову туман в голові дівчини поглинув голоси…

Аміну трусить, наче ляльку, все тіло пече вогнем, очі відмовляються відкриватися, а десь дуже здалеку до свідомості знову пробивається чиєсь бубоніння.

–..і навіщо ти до мене її притягнув?

–Їй треба допомогти.

–Впевнений? От та гарно озброєна й відверто невдоволена компанія вважає зовсім інакше.

–З ними я домовлюся, допоможи з нею.

–Домовиться він. Бачу, я як ти домовляєшся. Я тебе за чим відправляв? А ти що приніс?

– Я діяв по ситуації. Дику мандрівницю посеред Пустки ніхто не очікував.

–Що є, то є…Так сплутати всі карти і Кам’яний розум не міг би…

–Допоможи їй.

–Ти її приніс, ти й тримай на прив’язі її душу… Я краще з райі поспілкуюся, доки вони тебе не перетворили на втикану стрілами подобу дикобраза.

–Але я не втримаю її сам!

–А ти постарайся…

Спалах яскравого болю стер всі відчуття й знову занурив дівчину у рятівну темряву…

Біль поступово відступив. Здалеку, обережно виманюючи свідомість Аміни з темряви, лунала незнайома пісня. Приємний чоловічий голос та неспішні звуки струн старанно викладали нотами доріжку з глибин забуття. Нота – крок, ще нота – ще крок й ось вже дівочий ніс лоскоче аромат диму, а неймовірно важкі вії нарешті підкоряються й поступово відкриваються.

Першим Аміна побачила окреслене коло зоряного неба, потім полотняні стіни прикрашені вітіюватими, синіми зображеннями тварин і птахів. Схоже, вона лежала чи то у вігвамі, чи то в юрті.  Довге й приємне на дотик хутро ковдри, якою була вкрита дівчина, навіювало далекі дитячі спогади про зиму в лісництві у віддалених родичів, спокій та безтурботне щастя. Але ось пісня стихла й Аміна усвідомила, що відчуття затишку було саме від музики… Без неї полишився лише бездушний тріск вогнища десь за стіною та голоси нічних птахів. Заскрипіли камінці під чиїмись кроками і в юрту, відкинувши полог хтось увійшов.

–О, це ж треба! Ожила. А я вже похоронну пісню під тебе підганяв, – пролунав іронічний голос За спиною  людини горіло вогнище, тому одразу роздивитися хто саме, Аміна не змогла. Але голос точно був знайомим.

–Я…– спробувала щось сказати Аміна і закашлялася.

– Ще й голос прорізається? Взагалі чудово. Ти, виявляється, та ще сплюшка. Довелося знову приміряти роль розбійника і викрасти тебе у місцевого народу. Твоя сукня, точніше моя сорочка, в цьому непогано допомогла. Не знав, що її можна ще й так носити. Оригінально.

–Мунір? – Аміна повільно сіла, підтягнувши коліна до підборіддя та проганяючи залишки туману в голові. Чомусь з появою хлопця їй значно полегшало. Проте, як вона опинилася у цій юрті та ще й у компанії Муніра, пам'ять вперто не повідомляла. Знову не в ті двері зайшла? А чому все тіло так болить, наче вона бігала чи то шалений крос, чи то марафон з рюкзаком цементу на плечах.

–Він самий.

–А-а-а…Звідки ти тут?

–Цікавіше питання, звідки тут ти, – хлопець всівся поряд на якусь химерну подушку й уважно заглянув дівчині в очі. Аміна й собі розгублено його роздивлялася. Це дійсно був хлопець з парку, але,  здавалося, він подорослішав років на десять, десь загубив ті безтурботні смішинки в очах, які так сподобалися Аміні під час першої зустрічі. Дивно, як людина може змінитися лише за день. Вона ж його бачила лише вчора…Чи не вчора?

–Тут – це де? – уточнила дівчина, погоджуючись, що вона дійсно почала не з того питання. Бо ж хлопець мав потрапити сюди точно в більш притомному стані, ніж вона. Мабуть…