Частина 6

Приземлившись біля підніжжя вежі Чарівниць, яка виявилася схожою на ельфійський палац в оточенні невеликого парку, Ель полишив летягу й повів дівчат звивистими зеленими доріжками. Попри те, що згори парк здавався невеличким, він виявився досить заплутаним й зовсім не маленьким.

–Ти вирішив нас поводити лабіринтом Мінотавра, доки ми не передумаємо відвідувати Чарівниць? – критично спитала хлопця Ляна, проминувши черговий вигин доріжки. Вони йшли вже хвилин п'ятнадцять, а попереду не було й натяку на вихід. Але якщо Аміну то не турбувало, бо вона активно вертіла головою роздивляючись природу, то Ляну дерева й кущі не настільки цікавили.

–Мінотавра? А хто це? – розгублено кліпнув на неї Ель.

–Була, кажуть, така «гарненька» містична істота в нашому світі, яка харчувалася недостатньо кмітливими людьми. І зараз у мене закрадається підозра, що десь тут ми старанно шукаємо її аналог, – багатозначно пояснила Ляна.

–Та що ви! Тут безпечно! Це ж парк Чарівниць, він спланований, аби налаштувати гостей на спокійний, врівноважений настрій, пробудити почуття гармонії, налаштування на споглядання краси…  – почав Ель, але спіткнувся об іронічно-невдоволений погляд Уляни й поспіхом додав. – Ми вже скоро прийдемо. Ось ще трішки…

–Сподіваюся сьогодні ти не плануєш повторяти вчорашній трюк зі зникненням?

 –Ні, що ви …

Доки Ляна розважалася тим, що віртуозно роздмухувала у хлопця почуття провини, Аміна дійсно насолоджувалася красою природи. Незнайомі рослини, гра світла й тіні, незвичні квіти, комахи. Якоїсь миті дівчина на пару кроків відстала від своїх супутників роздивляючись розлогий густий кущ з темно-зеленим листям щедро вкритим лимонно-жовтими цяточками. Ці цяточки, наче зірочки, зблискували в тіні, створюючи враження такого собі зеленого зоряного неба. А потім Аміна помітила за кущем неймовірно гарну, утворену квітучими ліанами між двома високими деревами, арку, що вела до залитої сонцем галявини. Аміна пройшла ще кілька кроків, і тут її відволік чималий синій жук, який пролетів просто перед обличчям дівчини та з голосним дзижчанням приземлився на червоний мак під ногами. Велика червона квітка, що росла в оточенні дрібних синіх васильків, під вагою жука почала рівномірно хитати головою, наче вітаючись. Аміна присіла, допитливо зазирнула у пелюстки маку, а отримавши у відповідь незадоволене дзижчання комахи (щось на кшталт: «не зазирай у мою хатинку»), посміхнулася та підняла голову, шукаючи поглядом вежу чарівниць. І тут зрозуміла, що стоїть вже не на галявині парку, а на пагорбі посеред… широкого степу. Перед нею простягався до самого обрію хвилястий, вкритий килимом зеленої трави простір без жодного дерева. Безмежне зелене море куди не глянь. Смуги пагорбів поздовжньо перетинали це «море» до самого обрію, ніби якісь застиглі велетенські змії, трава на їх вершинах була невисокою, але в міру спуску у низину видно було що вона витягувалася, густішала, перетворюючись на щільний килим. 

Аміна не встигла навіть розгубитися, від того, що знову  зайшла «не в ті двері», як просто із зеленого «моря» (нічого ж собі «глибина»!) раптом вигулькнув на «хребет» пагорба та з гиканням помчав прямо на дівчину, загін озброєних темношкірих вершників. Руді коні, строкате вбрання, чудні шоломи з якимись яскравим пір’ям, вигадливо розмальовані щити, самостріли, мечі… Ця кіннота летіла просто на Аміну, а дівчина наче прикипіла на місці, не в змозі зробити й кроку. Але, що найдивніше, прикували до місця її не страх, чи розгубленість, а … хвиля емоцій людей, що мчали на неї. Азарт, радість, жорстокість, бажання крові та прагнення перемогти, подолати всі небезпеки… Ця неймовірна суміш накрила Аміну хвилею й наче всмокталася в кров, все швидше й швидше, з кожним ударом копит об землю, розповсюджуючись химерною пожежею по судинах. Проте це чомусь не лякало, а … п’янило. П’янило шаленою енергією, силою, що невідомо звідки пробуджувалася всередині дівчини та, наче, відрощувала крила за її спиною. Здавалося, ще трішки й вона просто злетить у небо птахою! Це було неймовірно. Аміна, ніби у сповільненому кіно, чітко бачила морди коней, що летіли на неї, направлені самостріли й… не могла відірвати очей від цього страхітливого й одночасно прекрасного видовища. Виявляється, воїн, що мчить на зустріч битві – це щось особливе. Чарівне, гіпнотичне. А скільки енергії несе натовп таких воїнів… Та такою лавиною можна гори зрушити, море розвести, пустелю оживити! Дівчина бездумно розкинула руки в сторони та відверто насолоджувалася силою, що вливалася, вривалася в неї бурхливим потоком. Страху не було, лише відчуття захоплення й тамування спраги…

Але раптом щось змінилося. В нестримному потоці чистих емоцій з’явилось щось зайве, наче фальшива нота в грі прекрасного оркестру. У вихорі спущених з ланцюга бажань, проскочила холодна крижинка розрахунку. Якимось дивом у наближенні галасливої какофонії звуків, Аміна чітко розрізнила звук запуску стріли. Гостре, мов лезо скальпеля, відчуття небезпеки вмить перекрило привабливість реальності. Аміна напрочуд чітко усвідомила, що це – її стріла. Про неї, для неї. І саме та крижинка розрахунку спустила ту стрілу. Керуючись якимось, суто тваринним відчуттям небезпеки, дівчина миттєво віднайшла поглядом смерть, що вже летіла їй назустріч. Великий зазубрений наконечник сяючи на сонці стрімко наближався, значно випереджаючи кінноту, а дівчина продовжувала стояти, відчуваючи, що їй стає все спекотніше і все швидше біжить по венах невідомо ким запалене полум’я. Й лише останньої миті, наче не з власної волі, а скерована якимось глибинним інстинктом, Аміна виставила вперед руку, бажаючи захиститися, хоча розум панічно репетував, що це її не врятує. Що її вже ніщо не врятує. Не може врятувати. Весь життєвий досвід дівчини відчайдушно волав про те, що пуста відкрита долоня не захистить від стріли, що летить з шаленою швидкістю. Зір Аміни раптом суттєво покращився, з жорстокістю майстра тортур, у всіх подробицях надаючи можливість роздивитися той смертоносний наконечник. Кілька подряпин на правій грані, криві, страхітливі зазублини, зблиск якоїсь рудої рідини у западинах металу… Аміні захотілося відчайдушно закричати, але замість цього вона просто стояла виставивши перед собою долоню відсторонено фіксуючи, як її гаряча кров шаленим потоком мчить до цієї долоні. Час наче уповільнився, став тягучим, як смола, а потім  дівчину пронизав шалений  біль в руці та… все навкруги зблиснуло синню.