Частина 3

3.1.

Аммоліт виявився великим містом із заплутаними вихлястими вуличками викладеними то білим, то перламутровим, то веселково-різнокольоровим каменем. Невисокі, густо прикрашені зеленю та квітучими алеями, забудови на краях острова, поступово, в міру наближення до центру, змінювалися вищими будинками.  І що то були за будівлі! Світлі, (переважно перламутрово-бежевого кольору з дахами вкритими золотаво-помаранчевою черепицею) прикрашені ліпниною, складними кам’яними візерунками, з великими вікнами, які дивилися на світ дзеркальним, з персиковим відтінком, склом. А там, де вікна були відкриті, вітер грався легесенькими, наче зітканими з сонячного світла, тюлями. І усюди горщики, клумби, вази з квітами. Доглянуті внутрішні дворики, на яких грали діти чи займалися своїми справами місцеві жителі, легко можна було роздивитися крізь символічні парканчики чи огорожі, що в більшості являли собою живі зелені насадження чи обплетені рослинами ажурні конструкції. Й усюди була така чистота вулиць, наче їх не те, що регулярно підмітають, а миють та полірують тричі на день! Високі будинки часом вінчали купола зі шпилями, які прикрашали скляні (принаймні на вигляд) зображення тварин та рослин, а на верхніх поверхах будівель дівчата неодноразово бачили химерного вигляду кріплення чи навіть цілі майданчики, віддалено схожі на гелікоптерні, на які то тут, то там приземлялися верхові птахи.

Містяни, яких подруги зустрічали дорогою, здавалися ввічливими та доброзичливими, часом привітно усміхалися, але не демонстрували чужинкам надмірної уваги. Чоловіки були одягнені у світлі балахони, або бриджі та сорочки пастельних тонів, жінки одягалися значно різноманітніше й строкатіше. Найчастіше представниці прекрасної статі демонстрували довгі чи середньої довжини вбрання з шовковистих тканин найрізноманітніших кольорів. Неодноразово зустрічалися плавні переходи від одного кольору до іншого, створюючи враження, наче жінка загорнута у шматочок веселки. Незалежно від віку всі пані носили досить багато прикрас, і, як відмітила Ляна, зовсім не дешеву біжутерію. Навіть трирічні дівчатка, були обвішані рубінами, смарагдами, діамантами чи сапфірами!

–Схоже, що таке пограбування серед білого дня, це місто точно не знає, – пошепки відмітила Ляна, провівши спантеличеним поглядом якусь панянку з шикарним діамантовим кольє на шиї. Подумки Уляна їм щиро позаздрила, адже точно знала, вийди така «новорічна ялинка» вартістю, як пара непоганих квартир, на вулиці її рідного міста, і шанси, що дівчина в такому ж вигляді повернеться додому, дуже сумнівні.   

Що дивно, якийсь відсоток зустрінутих людей були босими і ці оригінали, зовсім не нагадували бідних безхатченків (де ви бачили безхатченка зі смарагдовими сережками?), тож Аміна, зі своїми шльопанцями в руках, виглядала ледь чи не аборигенкою. Звичайно, за такої чистоти вулиці, ходити босоніж було цілком безпечно, але виглядало це, принаймні для Ляни, дуже дивно. На питання дівчини, про цю «пошесть босятства», Ель розповів, що це давня традиція, так ходять ті, хто бажає відчути сутність столиці та отримати «безпосередній контакт з душею міста для оздоровлення та відновлення внутрішньої гармонії». Зі слів хлопця, виходило, що місто саме по собі є чимось на зразок цілющого каменю. Таке пояснення трохи спантеличило і повеселило дівчат (Ляна хмикнула, що тоді вони неправильно розподілили ролі), щоправда, не змусило, ані взутися Аміну, ані роззутися Ляну.

Щодалі вони йшли, то більш неймовірне враження справляло на них це місто. І якщо у Аміни все побачене викликало радість та захоплення, то Ляну воно нервувало, змушуючи очікувати якоїсь каверзи. Ну не вірила Уляна у щасливу халяву, на кшталт випадкового потрапляння до раю в обхід смерті. Весь її життєвий досвід казав про те, що за будь-яким красивим подарунком може буди замасковано якийсь неприємний сюрприз, на зразок захмарної ціни, яку забули оголосити на вході. Але, попри все, поки що навколо них панувала непристойно приємна атмосфера доброзичливої безпеки.

Шлях містом вийшов досить довгий. Якби не бажання Аміни все роздивитися, Ляна б давно спробувала скористатися послугами місцевого суспільного транспорту – невеликих вертких напівпрозорих капсул, що досить часто пролітали повз них вулицями. Ці дво-чотиримісні штуки називалися «летяги», переміщувалися майже безшумно і працювали (за розповідями говірливого Еля) на основі використання «світлої магії Аммоліта».

–Навіщо ж літати на птахах, якщо у вас є така зручна техніка? – здивувалася Ляна, отримавши такі пояснення та намагаючись з серйозним виразом обличчя слухати про «магію».

–Ти що! Це ж зовсім різні речі! Летяги це, звичайно, зручно, але вони не можуть віддалятися на значну відстань від міста. Окрім того – це просто техніка, вона не має душі, а колібрі… Колібрі  може бути вірним другом. Це ж жива, прекрасна істота що не знає кордонів. Крім того, це престижно та має багато інших переваг.

–Колібрі?! Ось ці здоровила з дзьобом здатним перекусити людині руку та крильцями формату нескромного дитячого майданчика, звуться у вас колібрі? – хмикнула Ляна.

–Це ж треба. Більш оригінальної назви й не придумаєш, – усміхнулася й Аміна, яка саме роздивлялася кількох таких пташок, котрі літали над ними.

–Так, колібрі. А чому це вас так розсмішило? – зацікавився хлопець.

–Там, звідки ми родом, колібрі – то найменша, розміром з метелика, ота-акенька пташка, – показала пальцями Ляна.

–Он воно як… Цікаво. Дійсно для вас тоді, мабуть, деякий час дивно буде їх так називати, – посміхнувся Ель.

–Не велика проблема. Переживемо. Головне, щоб таргани у вас не буди такого ж масштабу, – весело махнула рукою Аміна.