Частина 2

Ляна та Аміна вже пару годин їхали у допотопному, заваленому свіжоскошеною травою возі і не знали вже плакати чи сміятися. З одного боку, наче, рухались до цивілізації і, навіть, не пішки, з іншого — зі швидкістю кульгавого равлика. Сивий дідусь майже не підганяв свою флегматичну конячку та не демонстрував жодних натяків на швидке закінчення шляху, попри початкові запевняння, що «столиця недалечко». Дорога (хоча цю, ледь прокатану колію, дорогою можна було назвати, хіба що, умовно) звивалася безлюдно-нескінченною стрічкою. Над головою дівчат розкинулося бездонне блакитне небо з легкими хмаринками, вздовж дороги темніли смуги лісу, що періодично обривалися біля ярів чи залитих сонцем галявин, старанно радували око уквітчані узбіччя. Аромат свіжоскошеної трави та незнайомих квітів розслабляв, а тихий скрип коліс налаштовував на ліричний лад, тим паче, що смикатися та періодично визирати з-за копиці трави в пошуках обіцяної столиці на обрії, подругам вже суттєво набридло. В таких умовах, простіше було змиритися з тим, що поняття «недалеко» у них з цим дідусем суттєво різне.

Аміні якоїсь миті взагалі здалося, що немає нічого, окрім заколисуючого покою та краси літнього дня, співу птахів у височині та шелесту листя. Що сьогодні не було нічого незвичного, а просто вони з подругою вибралися прогулятися десь на природі. Досить чудна думка, з урахуванням реалій та вподобань Ляни, але точно більше схоже на правду, аніж те, що є. Втім, коли на руку Аміни сів маленький, червоний, шестикрилий (!) метелик то всі ці заспокійливі самонавіювання вмить розсипалися порохом. Це Ляна, «дитя асфальту», не звернула увагу на рослини чи будову якоїсь неляканої комашки, але Аміна мала період, коли довідник комах був її улюбленою книгою і точно знала основи їх побудови. І основи ті були  спільними для усіх мешканців планети, принаймні, до сьогодні… А отже… Отже, куди вони потрапили, відомо хіба що Богу чи чорту, дивлячись хто з них доклав кінцівку до подій цього дня. От тільки чомусь це відкриття Аміну зовсім не засмутило і провівши поглядом «неправильну» комаху, вона відчула зовсім не паніку, а навпаки — неймовірну легкість, свободу та… захоплення. Ніби, очікуючи отримати на день народження якусь недорогу дрібничку, раптом виявила у своїй кімнаті мільйон доларів та оплачений білет у навколосвітню подорож.

— Знаєш, а тут чудово… Вічність так би їхала… — розслаблено промовила Аміна, вирішивши, що простіше змиритися з наявною ситуацією та своєю нетиповою реакцією, аніж панікувати. Тим паче, що моменти, коли було дуже-дуже незатишно, вже були — наприклад, коли просто у неї на очах розчинилися двері, крізь які вони вийшли в цей ліс. Оце був дійсно номер! От в той момент Аміна дійсно розгубилася, хоча й мала достатньо досвіду блукати полями-лісами, щоб не злякатися. Ліс — то не страшно, не до клітки ж тиграми вони потрапили! Та й навіть з тими грізними тваринами в більшості випадків можна «домовитися», оскільки жодна істота не нападає просто так. Загалом Аміна вирішила, що, якщо розглядати ситуацію в цілому, то  все не так і погано: навкруги красиво, тепло, спокійно, а їх нагодували і з комфортом везуть. Потрібно бути занадто вередливим, аби зараз демонструвати невдоволення. Дівчина посміхнулася своїм думкам і вклалася зручніше, безтурботно посунувши шльопанці.

Ляна поглянула на подругу та мимоволі відмітила, що, попри їх мандрівку хащами, Аміна виглядає прекрасно. Просто тобі якась лісова німфа у природному середовищі! Навіть якісь зелені реп’яхи, котрі подруга не дуже ретельно обібрала з подолу не псували враження, а радше доповнювали образ. Легка сукня подруги ефектно підкреслювала її гарну фігуру, два розрізи попереду майже повністю відкривала світу стрункі засмаглі ноги, якими погляд мимоволі добігав до тонкої талії й рельєфних грудей (цим вона помітно відрізнялася від Ляни, якій природа в комплекті аристократичної статури видала скромну «нульовочку»). Волосся Аміни мальовниче перемішалося зі скошеною травою (це ж треба уміти на ній лежати так, наче то пухова перина!), а сіро-зелені, великі замріяні очі, прикрашені пухнастими віями та підкреслені чорними від природи бровами, так красиво віддзеркалювали небо, що хоч для якоїсь реклами фотографуй! Ляна невдоволено оглянула свої пошкрябані гіллям руки (на подрузі не було помітно жодної подряпини), згадала про давно стерті залишки старанно накладеного зранку макіяжу та вкотре відмітила вміння Аміни виходити «сухою з води».

— Ну-ну… А я ще трішки й почну на стінку лізти від нудьги та невизначеності… — скривилася Ляна.

— Для початку ту стінку потрібно знайти, — посміхнулася Аміна.

— Я дуже сподіваюся, що скоро ми до неї доїдемо. Чи, принаймні, сьогодні, — закотила очі Ляна, багатозначно кивнувши в бік неспішної конячки. — Знаєш, не знаю, що ти там такого незвичного побачила у лісі, але ось цей пейзаж навколо — типово наш. Якась віддалена тиха місцина, лісництво якесь, але, думаю, точно не інший континент, — мовила Ляна, піднімаючи свої сонцезахисні окуляри на голову та являючи світу смарагдово-зелені очі які, зазвичай, одразу привертали увагу на її обличчі. На відміну від Аміни, Ляна мала ніжну білу шкіру (привіт синці від найменшого натискання), старанно доглядала своє світло-русяве волосся (вчора в перукарні саме оновила каре), а одягнута була у короткий сарафан стриманого крою (елегантність повинна бути максимально простою!). Через те, що тканина сарафана була світла, якісна і точно не пристосована для валяння у траві (спробуй відпери потім ту зелень), зараз дівчина сиділа підібравши під себе ноги, від чого з-під її подолу кокетливо виглядали лише краєчки колін. Та й взагалі, демонструвати незнайомому дідугану свої довгі ноги, які деякі саркастичні хлопці іменували «найкрасивішою частиною її душі» Ляна не вважала за потрібне. Навіть, якщо той дідуган і поводився так, наче вони його не цікавлять.