Частина 1

—  Альмандин прикликав ззовні ту, яка відкриє шлях скутій магії, — промовила вродлива біловолоса жінка у довгій сукні, звертаючись до сивого, проте не старого чоловіка.

—  Так, я теж це відчув… —  кивнув її співбесідник у синій мантії. Він сидів біля оздобленого кам’яним орнаментом каміна та задумливо роздивлявся язики полум’я, ледь помітні у яскравих сонячних променях, що пронизували вишукано вбрану кімнату.

—  Але баланс сил досі непорушний… А колесо ж мало зрушити, хоч трохи! — жінка встала з високого крісла та під іронічним поглядом чоловіка почала нервово ходити по багато вбраній кімнаті.

—  На все потрібен час… Не поспішай. Альмандину потрібно знайди до неї підхід, а їй — прийняти його.

—  Але у нас не так багато часу… Ще трохи і я не зможу підтримувати й мінімальну течію магічних потоків. Мої помічниці вже одна за одною зникають, а особливо обдаровані жінки-маги відчувають наближення біди, хоча й інтерпретують її по-різному.

—  Не поспішай, бо встигнеш. А помічниці… Вони — жриці. У їх лави від початку брали тих, хто готовий жертвувати собою заради блага інших.

—  Дуже дотепно… До твого відома, жриці, мають властивість закінчуватися! І це не просто пішаки, фігури, а живі люди, особистості… Непересічні особистості! Знаєш, чого мені вартує втрата кожної? І скільком ще доведеться собою пожертвувати? — жінка розпачливо махнула рукою. — Та що я тобі кажу, ти ж однаково не зрозумієш… У тебе в розпорядженні вічність, а моя сутність вимагає активності, — зітхнула вона, з сумом поглянувши на співбесідника.

—  Чому ж не зрозумію? Мені теж притаманна жалість…була. Та загалом — це теж ненадовго… — поблажливо посміхнувся він.

—  Терпіти не можу, коли ти такий…

—  Що поробиш, недоліки переходу в іншу площину буття. Ще років двісті-триста і ти станеш такою ж. Чи навіть раніше… Як карта ляже…

— Ненавиджу цей твій чорний оптимізм, — невдоволено відмахнулася жінка. — Я не така… Може, лише зараз, але не така. І я не можу просто чекати! Це мене знищує!

—  Тоді — дій.

—  Ти мені допоможеш?

—  В міру необхідності… В міру можливості…

—  Твої можливості практично безмежні, чи мені того не знати!

—  Це, якщо я планую просто влаштувати кінець світу. Для цього багато сил чи розуму не потрібно, з цим будь-який пересічний дурень впорається. А тобі ж, наче, треба лише легенько підштовхнути колесо?  Вперед — ювелірна точність, твій окремий талант, — співбесідник їй лукаво підморгнув.

—  Лише… Я на це прокляте колесо вже пів життя поклала! І не хочу, не можу чекати ще стільки ж! Навіть за наявності моєї магії, це занадто довго. А у всіх інших просто немає стільки часу.

—  Ще стільки ж чекати, точно не доведеться, — знизав плечима чоловік та зблиснувши у несміливому сонячному промені, що саме торкнувся краєчка його мантії, розчинився у повітрі, полишивши по собі кілька сріблястих іскр на підлозі.

—  І так завжди… Ні, щоб чимось конкретним допомогти… — жінка засмучено похитала головою від чого мелодійно задзвеніли її довгі сережки з великими блакитними діамантами, та стомлено сіла у крісло біля вікна. Синя сукня мерехтіла сріблом у сонячних променях, довге золотаво-біле волосся шовковою хвилею розсипалося по різьбленій поверхні меблів, зблискуючи не гірше за діаманти, але оцінити цю красу зараз могли виключно два білих метелики, що безтурботно кружляли навколо хитромудрого пісочного годинника, що стояв на підвіконні. Жінка зажурено подивилася на них і з тугою провела поглядом чергову піщинку що зблиснувши, наче маленька зірка, впала та покотилася по купі інших. Піску у верхній частині годинника майже не полишилося.

§§§

— Та твою ж…! Як ти цими чигирями йдеш? Мені трава на кожному кроці потрапляє між плетінням босоніжок! Дивись, я ще ногу не донесла до землі, а воно вже всі пальці обплутало! Це взагалі трава, чи хитромудра пастка невідомих мисливців? Це ж просто нестерпно!  — обурювалася юна світловолоса дівчина у блакитному лляному сарафані. Вона висмикувала довгі стебла трави зі взуття та намагалась наздогнати іншу дівчину, що прямувала попереду межею лісу.

—  А ти спробуй босоніж, — запропонувала їй супутниця у зеленій сукні, яка дійсно йшла босоніж, а своє взуття  недбало несла в руці.

—  Красно дякую, я й так вже вся подряпана, наче мене атакували дикі коти! І покусана комахами! Для повного щастя не вистачало ще й дірок у ногах наробити. Не знаю, які у тебе в роду йоги пробігали, а у мене всі були нормальні. І взагалі, Аміна, дай ще одну редиску! — «страждалиця» вимогливо простягнула руку до сумки, яку несла її подруга.

Те, що дівчата подруги, було зрозуміло з першого погляду будь-якому перехожому, якби він тут, звичайно, з’явився. Але поки що двох юних, симпатичних, проте відверто не підготовлених до турпоходу, дівчат оточувала виключно незаймана природа, без жодних ознак діяльності людини.

—  Ага, йоги…скажи ще Яги-Ягівни… — хмикнула Аміна та поправивши простеньку шпильку на своєму довгому рудувато-русявому волоссі, дістала із закинутої на плече непоказної полотняної сумочки дві великих редиски одну з яких простягла подрузі.  — Тримай.

—  Я б так сказала, якби ти мені тут ступу з мітлою швиденько наворожила, а не демонструвала казна-що, — знизала плечима світловолоса дівчина — Ступа, то непоганий такий апарат і головне — літаючий!