Реверанс колишньому

— Іди, не хвилюйся, я тримаю. Лід тут уже посипаний, майже не слизько, — запевнив цивільну дружину Святослав, турботливо підтримуючи її під руку.

— Тримаєш… Але чи втримати зможеш? — міцно вчепившись у куртку коханого, засумнівалась висока молода жінка.

— Я ж казав, що підбори в парк — не найкраща ідея.

— Ми ж не парком ходити збирались, а прогулятись центром, просто дорога веде через парк, — не відводячи погляду від слизьких сходів, насуплено буркнула Марина.

— А, ну тоді зовсім інша справа!

Святослав єхидно розсміявся й сам ледь не послизнувся, та Марина вчасно його втримала. Подолавши кілька прольотів сходів, вони нарешті спустилися до Ландшафтного парку й змогли перевести погляд із небезпечної ожеледиці під ногами на чарівний зимовий краєвид. Вкриті снігом схили разом із гілками дерев, що сяяли крижаним кришталем, створювали відчуття затишної казки, у якій так приємно було опинитися цього суботнього дня.

Раптом до пари підбіг англійський кокер-спанієль. Песик був у чудовому настрої — приязно крутив хвостиком і весело підстрибував. Марина зі Святославом, хоч і були власниками кота, не втрималися від посмішки й погладили дружню тваринку.

— Пам’ятаю, у моєму дитинстві ця порода була надзвичайно популярною: майже кожен другий власник собак вигулював саме таких «кокерів», — пригадала Марина, поправляючи вухо песика, що завернулося від стрибків.

— Вітольде! До мене! — пролунав трохи втомлений чоловічий голос.

Песик жваво помчав до господаря, а Марина здивовано округлила очі.

— Пам’ятаєш, Славку, я розповідала тобі про Тимофія? Так ось — це він, господар Вітольда.

— Очманіти! Треба ж було саме тут здибати твого колишнього. Ходімо швидше, зроби вигляд, ніби ти його не впізнала, — насупився Святослав і рішуче підхопив Марину під руку.

— Ну, ходімо, — байдуже знизала плечима жінка.

— Тепер усе зрозуміло, чому ти так гарно вбралася та взула підбори. Це ж твої відьомські здібності підказали, що тут буде «хтось особливий».

Святослав натякав на надприродні здібності, які його дружина отримала ще в підлітковому віці, випадково опинившись поряд із могутньою чаклункою, що доживала останні хвилини.

Репліка Славка про підбори, вдягнені начебто для справляння враження на колишнього, розсмішила Марину, і вона жартома штурхнула чоловіка ліктем у бік.

Не встигли вони відійти далеко, як почули різкий звук удару об лід, що супроводжувався гучним зойком. За мить голос Тимофія — скигливий і сердитий — змусив їх обернутися.

— Тимко гепнувся, йому важко підвестися! Ходімо допоможемо! — вигукнула Марина й поспішила до нього.

— Та це ж твій колишній… Нехай би й валявся, — пробурмотів із прикрістю Славко, та все ж рушив слідом за дружиною.

Швидко діставшись до постраждалого, Марина підхопила його під руки й допомогла підвестися ще до того, як Святослав підійшов.

«Як на допомогу колишньому бігти — то й ожеледиця не страшна», — невдоволено подумав Славко й, скривившись, став допомагати дружині обтрушувати бідолашного.

Тимофій доброзичливо усміхнувся Марині та щиро потиснув руку Святославу. Він радісно повідомив, що тепер вони сусіди: продав бабусину квартиру на сусідній вулиці й придбав трохи більшу у їхньому будинку.

Та вигляд Тимка змусив Марину стривожитися за його здоров’я. Попри життєрадісність, було видно, що чоловік сильно виснажений: добродушний блиск блакитних очей затьмарювали темні западини, а худорлява постать видавала втрату сил.

— Вибач, що питаю… Ти серце давно перевіряв? — турботливо поцікавилася Марина.

— Ех, мабуть, скоро мені вже заповіт писати, якщо ти таке питаєш. Я ж знаю: ти хвороби бачиш, — зітхнув Тимофій, добре пам’ятаючи про особливі здібності Марини.

— Ану не кажи дурниць, рано тобі ще про заповіт думати! — намагалась підбадьорити давнього знайомого Марина.

— Та мені, якщо чесно, нема коли думати ні про заповіти, ні про хвороби: вдень викладаю фізику у школі, де ми колись навчались, а вночі часто підробляю на складі, — зітхнув Тимко й узяв на руки Вітольда, щоб зігріти йому лапи.

Подякувавши нашим героям за небайдужість, він обережно рушив додому. А Марина зі Святославом продовжили заплановану прогулянку.

Молода відьма бадьоро йшла центром Києва, занурюючись у магію монументальних будівель і затишних кав’ярень. Святослав же ніяк не міг позбутися думок про Тимофія. На фасадах старовинних будинків йому ввижався портрет колишнього дружини — блакитноокого блондина з кучерявим волоссям. Проходячи повз вітрини, Славко пригладжував своє чорняве волосся, мимоволі порівнюючи власне відображення із закарбованим у пам’яті образом суперника.

Нарешті він не витримав і емоційно звернувся до Марини:

— Скажи, ну навіщо був той «реверанс» колишньому у вигляді турботи про його здоров’я?

— Це звичайний жест уваги. А з нас двох саме ти не можеш викинути Тимофія з голови, — резонно зауважила Марина.

— Якийсь він мені дуже неприємний. Хоча мушу визнати: про свого Вітольда дбає, це видно, — Святослав намагався бути об’єктивним.