-23-

   Ерік Валлен стояв біля панорамного вікна Центрального Шпиля. Ніч накрила Тар-Кайрос, але місто вже не сяяло так, як раніше. Цілі райони залишалися без енергії. Деякі транспортні магістралі були порожні. Над горизонтом ще виднілися темні сліди від чорного стовпа, який зник після зникнення Ревена.
   Щось змінилося і Валлен відчував це майже фізично. За останні дні він отримав сотні звітів про аномалії, незрозумілі сигнали, збої в архівах та прокидання невідомих систем. І що більше інформації він отримував, то ясніше розумів одну річ. Парламент ніколи не керував ситуацією, лише робив вигляд.
   Позаду безшумно відчинилися двері.
- Пане Голово?
   Валлен не озирнувся.
- Доповідайте!
- Ми втратили ще три групи.
   Погляд Еріка залишився незмінним.
- Де?
- Нижні рівні «Ноксара».
- Причина?
- Невідома.
   Кілька секунд стояла тиша.
- Камери?
- Нічого не зафіксували.
   Валлен повільно заплющив очі. Саме цього він і боявся. Невидимий ворог, те, що неможливо пояснити звичайною логікою.
- А Ліара Клайн?
- Жива.
- Гаррон?
- Так.
- Солар?
- Теж.
- Вони продовжують спуск?
   Офіцер кивнув.
- Так.
   Валлен мовчав. Потім раптом сказав:
- Підготувати транспорт!
   Офіцер здивовано підняв голову.
- Перепрошую?
- Я вирушаю до «Ноксара».
   У кімнаті настала тиша.
- Але це небезпечно!
- Я знаю.
- Парламент не дозволить...
   Ерік Валлен подивився на офіцера.
- Парламентом керую я!
   Офіцер опустив погляд.
- Так, пане Голово...

   Коли двері зачинилися, Валлен залишився сам. Деякий час він просто дивився на місто. Потім повільно відкрив один із зашифрованих архівів. Файл не мав назви, лише дату - двісті років тому.
   Валлен дивився на старе фото - група науковців в лабораторії. Всі йому були не знайомі, лише одне обличчя він впізнав - доктор Сайлен Ворс...
   Ерік довго розглядав фотографію, потім тихо промовив:
- Якщо ти живий... настав час поговорити...

   Тим часом у глибинах «Ноксара» група Ліари продовжувала рух. Коридор ставав дедалі старішим: технології зникали. Здавалося, вони поступово залишали власну цивілізацію позаду. Стіни більше не були металевими, чорний камінь остаточно вкрив усе навколо. На камені мерехтіли знайомі символи Першої Раси.
   Гаррон ішов попереду. Автомат був у руках, але останнім часом він дедалі менше довіряв зброї, бо щоразу, коли вони зустрічали щось справді давнє, кулі виявлялися марними.
- Вам не здається, що тут стало тихіше?
   Ліара озирнулася. Він мав рацію. Комплекс ніби затамував подих, навіть вентиляція більше не шуміла.
   Наглядач рухався попереду. Його масивна постать ледве поміщалася в деяких проходах і раптом він різко зупинився, наче щось почув.
- Що сталося? — тихо запитала Ліара.
   Наглядач повільно повернув голову. Його золоті очі дивилися кудись уперед.
- Він іде!
- Хто?
   Кілька секунд було мовчання.
- Той, кого ви називаєте Головою Парламенту.
   Гаррон присвиснув.
- Валлен?
- Так.
- Звідки ти знаєш?
- Комплекс уже знає...
   Ліара відчула холодок.
- Комплекс?
   Наглядач торкнувся стіни і чорний камінь під його рукою слабко засвітився.
- "Ноксар" ніколи не був просто лабораторією.
   Ліара подивилася на символи. На мить їй здалося, що вони рухаються, наче живі. І в ту ж секунду в голові пролунало знайоме відчуття. Не голос, не слова, лише далека присутність, ледь відчутна, але дуже знайома - Ревен.
   Вона різко зупинилася.
- Ліаро?
   Гаррон озирнувся.
- Щось сталося?
   Вона мовчала. Серце билося швидко. Відчуття зникло так само раптово, як з'явилося, але цього разу вона була впевнена. Ревен живий і він став ближчим... Набагато ближчим, ніж був усі ці дні. ВІн десь попереду.
   У самому серці «Ноксара» вперше за довгий час вона зрозуміла, що вони рухаються не навмання.  Хтось веде їх. Крок за кроком. До відповіді, яка змінить усе...