-22-

   Повітря в глибинах «Ноксара» було нерухомим, не просто ніяким — мертвим. Здавалося, тут не існувало навіть самого часу. Ліхтарі солдатів ковзали по чорних стінах, вирізаючи з темряви химерні обриси стародавніх конструкцій. Коридор тягнувся вперед без кінця, ніби комплекс не був побудований людьми, а виріс сам із надр планети.
   Ліара йшла попереду поруч із Наглядачем. Вона сама не могла пояснити чому, але чим глибше вони спускалися, тим сильніше їй здавалося, що вона вже була тут колись і дуже давно... Хоча це було неможливо.
   Гаррон ішов позаду, похмурий і мовчазний. Автомат висів на грудях, але останні години він майже не дивився по сторонах. Він дивився на Ліару. Як вона себе поводить починало його непокоїти. Вже втретє за останню годину вони натрапляли на герметичні двері, які не відкривалися ні від кодів, ні від старих терміналів і вже втретє двері відкривалися самі варто було Ліарі підійти ближче, наче комплекс впізнавав її та чекав.
   Наглядач нічого не пояснював. Він лише спостерігав і саме це дратувало Гаррона найбільше.
- Мені одному здається, що всі навколо знають значно більше за нас? — нарешті буркнув він.
   Солар нервово посміхнувся.
- Не одному.
   Наглядач навіть не обернувся.
- Деякі відповіді не повинні бути зараз сказані, - вимовив він.
- Ненавиджу такі фрази, — пробурчав Гаррон.
   Ліара мовчала, бо саме в цей момент її знову накрило дивне відчуття. Світ навколо ніби на секунду роздвоївся і коридор зник... Перед очима промайнула інша картина - той самий прохід, але не зруйнований, яскраво освітлений, по ньому ходили люди у світлих костюмах, чулися голоси та сміх... Потім усе зникло.   
   Ліара різко зупинилася.
- Що сталося?
   Гаррон одразу підійшов ближче.
   Вона похитала головою.
- Нічого... - але сама собі не повірила.

   Через кілька хвилин коридор вивів їх до величезного круглого залу. Наглядач зупинився. Під стелею висіли сотні темних сфер. По колу стояли моноліти з чорного каменю. У центрі знаходилася конструкція, схожа на гігантський механізм, але він був зруйнований. Проте навіть зараз його вид викликав дивний страх.
   Ліара відчула, як у грудях пришвидшилося серце. Вона дивилася на пристрій і не могла зрозуміти чому їй хотілося підійти ближче та доторкнутися. Щось кликало її.
   Наглядач раптом заговорив:
- Це Зала Пам'яті! - Його голос луною прокотився приміщенням. - Тут зберігалися спогади.
- Чиї? — запитав Солар.
- Усіх.
   Запала тиша.
- Усіх? — перепитав Гаррон.
- Кожної людини, кожного Носія, кожного Наглядача!
   Навіть Гаррон не знайшовся що відповісти.
   Ліара повільно підійшла до центральної конструкції. Її пальці торкнулися чорної поверхні і світ перестав існувати... Вона стояла посеред величезної зали, але тепер вона була не порожньою. Навколо було сотні люди. Над ними сяяли три супутники, видимі крізь прозорий купол. Десь лунала музика,  чулися голоси і серед натовпу вона побачила високого темноволосого чоловіка у довгому чорному плащі. Він стояв спиною до неї, але вона вже знала хто це - Сайлен Ворс.  
   Чоловік повільно обернувся і подивився прямо на неї, неначе бачив їх, неначе знав.
- Ще рано... - Його голос пролунав зовсім поруч.
- Що?
- Ще не час згадувати...
Зображення здригнулося. Видіння почало руйнуватися. Люди навколо зникати, зала потемніла, але потім вона побачила ще дещо - маленьку дівчинку років десяти. Вона стояла біля Сайлена та тримала його за руку і дивилася прямо на Ліару тими самими очима.
   Ліара різко відсмикнула руку. Світ повернувся. Вона опинилася на колінах посеред залу. Дихання збилося, голова паморочилася.
   Гаррон одразу опустився поруч.
- Ліаро!
- Я... - Вона не договорила. Перед очима досі стояла та дівчинка - т самі очі, те саме обличчя,  наче... Наче вона дивилася на себе... Але це було неможливо...  Абсолютно неможливо...
   Наглядач дивився на неї мовчки і в його погляді вперше з'явилося щось схоже на жаль.

* * *
 

  Десь дуже далеко від «Ноксара» та від реальності Ревен стояв на вершині зруйнованої вежі. Перед ним простягалося безмежне місто руїн.
Три супутники висіли в темному небі, а вітер ніс попіл. Він більше не виглядав людиною. Золоте світло повільно рухалося під темною шкірою, очі світилися в темряві, але тепер це майже не лякало його. Зміни завершувалися: він відчував це.
   Поруч спокійно стояв мовчазний чоловік у плащі, наче чекав саме цього моменту.
   Ревен довго дивився на обрій, в потім запитав:
- Це ти Сайлен Ворс?
Цього разу чоловік відповів не одразу, а лише через кілька секунд.
- Колись мене називали так, - відповів він тихо.
   Ревен завмер.
   Сайлен Ворс подивився на далекі руїни.
- Але це було дуже давно.
   Над містом пролунав глухий звук, наче десь у темряві прокинувся ще один стародавній механізм.
   Сайлен підняв голову і вперше в його голосі прозвучала тривога.
- Вони вже близько.
- Хто?
   Ворс дивився кудись далеко за обрій. Туди, де між руїнами починали рухатися величезні тіні.
- Ті, кого ми не змогли зупинити під час перших тьох циклів!