-20-

   Темрява у залі стала густішою. Ліара не могла пояснити це відчуття, але після появи напису на терміналі все навколо ніби змінилося. Повітря стало важчим. Стародавні стіни більше не здавалися мертвими - вони слухали...
   Наглядач продовжував дивитися на екран. Вперше від моменту їхньої зустрічі в його голосі не було спокою.
- Неможливо...
   Гаррон повільно опустив автомат.
- Так, досить! Мені вже набридло чути це слово! Що саме неможливо?
   Наглядач не відповів одразу. Його жовті очі залишалися прикутими до напису.
СТАТУС: САЙЛЕН ВОРС НЕ ІСНУЄ.
- Система не може помилятися, — нарешті сказав він.
- Тоді чому ти виглядаєш так, ніби вона щойно помилилася? — буркнув Гаррон.
   Наглядач повільно повернувся до нього.
- Тому що вона ніколи раніше не видавала такого результату...
   У залі запала тиша. Солар подав голос.
- Тобто?
- Якщо людина померла, система пише: "мертвий".
- Логічно.
- Якщо людина зникла — "невідоме місцезнаходження".
- І?
   Наглядач повільно промовив:
- Але якщо система пише "не існує"... це означає, що об'єкт був видалений із самої структури записів.
   По спині Ліари пробіг холод.
- Хтось стер його?
- Ні.
- Тоді що?
   Наглядач мовчав. Він не знав, що відповісти.
   Раптом екран згас. На кілька секунд зал поринув у темряву. Потім десь попереду спалахнули вузькі смуги білого світла. Стародавні лампи почали вмикатися вздовж коридору, який раніше був прихований за терміналом.
   Ліара завмерла. Вона була впевнена, що кілька хвилин тому проходу там не існувало.
- Ви це бачите? — прошепотіла вона.
- На жаль, так, — відповів Гаррон.
   Коридор з чорного каменю простягався далеко вперед. Високі склепіння огортали його стіни і не залишилось жодного сліду від сучасних технологій, неначе цей рівень побудували задовго до виникнення людської цивілізації.
   На терміналі з'явився новий напис.
ПРОХІД ВІДКРИТО.
   Гаррон голосно зітхнув.
- Я вже знаю, що мені не сподобається те, що чекає нас далі...
- Ми повинні йти, — сказала Ліара.
- Це найгірша ідея за останні кілька годин.
- Але іншої немає.
   Гаррон подивився на коридор, в потім на Ліару і неохоче кивнув.
- Добре! Але якщо звідти вилізе ще один чотириметровий знайомий Наглядача, я звільняюся!
   Вони рухалися повільно. Солдати тримали зброю напоготові. Кроки глухо відбивалися від стін.
   Ліара йшла попереду разом із Наглядачем і що глибше вони заходили, то сильніше її переслідувало дивне відчуття, що вона знала це місце, але це було безглуздо. Вона ніколи тут не була, але кожен поворот здавався знайомим, кожна арка, кожна тріщина на стіні, наче пам'ять намагалася прокинутися.
   Ліара зупинилася. Попереду на кам'яній поверхні виднівся дивний символ - три кола переплетені між собою. І тут її серце раптом прискорилося. Перед очима на мить промайнув спогад - біле світло, чийсь голос, скляна капсула і холодна чоловіча рука на її плечі.
   Ліара різко кліпнула. Видіння зникло.
- Що сталося? — запитав Солар.
- Нічого...
   Але вона сама не повірила власним словам.
   Коридор закінчився величезною круглою залою. У центрі приміщення стояли десятки прозорих капсул. Більшість були розбиті, деякі залишалися цілими. Усередині виднілися темні силуети.
   Ліара відчула, як холод стискає груди.
- Це лабораторія...
   Солар підійшов ближче.
- Ні.
- Що?
- Це не лабораторія. - Його голос став тихим. - Це інкубатор!
   Тиша накрила залу. Навіть солдати перестали рухатися.
   На одній із капсул зберігся напис невідомою мовою, але планшет в руках Лаври ожив і переклав:
ОБ'ЄКТ УСПІШНО СТАБІЛІЗОВАНИЙ.
   Гаррон насупився.
- Не подобається мені це формулювання!
   Ліара зробила крок уперед. Її погляд зупинився на найдальшій капсулі. Вона була порожня, але чомусь саме вона притягувала її увагу, наче чекала.
   Ліара повільно простягнула руку. Її пальці торкнулися холодного скла і в ту ж секунду світ навколо вибухнув спогадами - біле приміщення, яскраві лампи. Чоловік у темному халаті. Вона не бачила його обличчя, лише чула його спокійний і вневнений голос:
- Показники стабільні.
   Інший голос відповів:
- Це неможливо!
- Можливо...
- Вона не повинна була вижити!
- Але вижила.
   Ліара відчула, як серце пропускає удар. Вона хотіла побачити більше. Зрозуміти, але спогад зник.
   Вона похитнулася. Гаррон миттєво підтримав її.
- Ліаро!
- Я...
   Вона важко дихала.
- Я щось бачила.
   Солар зблід.
- Що саме?
   Ліара подивилася на порожню капсулу і  зрозуміла, що боїться відповідати, бо за весь цей час сумнів закрався не в історію Ревена, а в її власну.

* * *

   Десь дуже далеко, за межами простору, Ревен раптом зупинився серед руїн. Він не знав чому, але відчув її. Так само чітко, як людина відчуває власне серцебиття.
І на його обличчі з'явилася слабка усмішка.
- Ти теж починаєш згадувати.., - прошепотів він.
   Поруч чоловік у плащі повільно повернув голову.
-  Ти відчуваєш її...
-  Вона була тут?
- Так.
- Вона одна з нас?
   Чоловік довго мовчав, а потім відповів:
- Це питання ще не час ставити!