-6-

   Гаррон підійшов ближче. Промінь ліхтаря ковзнув по чорно-фіолетових лініях символу. Він не був намальований фарбою і не був випалений. Здавалося, сама поверхня металу змінилася, ніби щось проникло всередину матеріалу і залишило там свій відбиток.
- Що це за знак? - запитав один із солдатів.
     Ніхто не відповів.
  Ревен не міг відвести погляду. Йому здавалося, що символ рухається - ледь помітно, наче живий.Чорні лінії повільно пульсували у такт його серцебиттю: раз, два, три... І раптом світ навколо зник...
   Навколо мертва безмежна темрява. Ревен стояв посеред нескінченного простору. Попереду знову височіли ті самі величезні ворота. Він бачив їх уже багато разів, але зараз усе було якось інакше - ворота були набагато ближче і тепер він міг роздивитися їх. Уся їх поверхня була вкрита символами - тими самими символами, що і зараз вони бачили в ліфті. Вони простягалися від самого підніжжя до вершини, гублячись у темряві. Деякі світилися тьмяним фіолетовим світлом, інші були майже згаслими, а деякі... розбитими.  Від воріт долинув знайомий нелюдський голос.
  "Печатки слабшають..."
   Ревен відчув холод.
- Хто ти?
  Відповідь не пролунала. Натомість одна з тріщин на воротах почала повільно збільшуватися. Звідти вихлюпнулася темрява. І разом із нею з'явилося відчуття чогось величезного... Чогось, що дивилося прямо на нього...
- Ревене! - Голос Ліари вирвав його назад.
   Він похитнувся і ледве втримався на ногах. Навколо знову був коридор - солдати, ліфт, Гаррон.
- Ти щось побачив? — запитала Ліара.
   Ревен кілька секунд мовчав, потім перевів погляд на символ.
- Це символ означає...
- Що?
   Він повільно похитав головою.
- Мені здається... - Йому було важко вимовити це вголос. - Це печатка.
   У коридорі стало тихо.
- Печатка чого? — запитав Гаррон.
  Ревен подивився вниз, у темряву шахти. Туди, де залишилися Вартовий і Безодня.
- Чогось, що мало залишатися замкненим...
  У цей момент десь далеко внизу пролунав глухий удар, наче хтось величезний торкнувся кам'яних стін під землею, потім ще один і ще.
   Ліфт здригнувся.
   Гаррон різко повернувся до дверей.
- Усі всередину! Негайно!
  Ніхто більше не ставив запитань.

* * *

   Ліфт здригнувся. Старі механізми загуркотіли, ніби протестуючи проти власної роботи. Металеві троси натягнулися, і кабіна повільно рушила вгору. Усередині панувала тиша, лише її порушували важке дихання солдатів і далекі удари, що долунали знизу. Ніхто не хотів думати про те, що залишилося внизу, за комплексом, або про те, що могло підніматися слідом за ними.
   Гаррон стояв біля дверей із автоматом напоготові.
Ліара сиділа біля стіни, притиснувши долоні до скронь, після контакту з Вартовим біль не зникав, а навпаки, з кожною хвилиною ставав сильнішим. Перед очима знову миготіли дивні образи: чорні океани, кам'яні пустелі, безмежні зоряні небеса і щось величезне, що спало під усім цим.
   Ревен сидів навпроти. Його очі були заплющені, але він не відпочивав. Він слухав. Голос не зник. Він усе ще був поруч, наче істота в темряві, яка знала, що рано чи пізно отримає бажане.
"Ти боїшся мене".
   Ревен здригнувся.
- Замовкни!
"Ти боїшся того, ким стаєш".
- Хто ти?
  Настала пауза.
"Той, хто пам'ятає"...
  Ревен розплющив очі. Голос зник та відчуття чужої присутності залишилося.
- Знову? — тихо запитала Ліара.
  Він кивнув.
- Воно говорить зі мною...
- Що саме?
- Я не розумію... Цей голос не відповідає на мої питання...
  Гаррон подивився на них.
- Мені вже починає набридати фраза "я не розумію"!
Ніхто не відповів.
  Через кілька хвилин ліфт почав сповільнюватися. У кабіні пролунав механічний сигнал. Поверхня. Головний транспортний рівень. Вихід із комплексу. Двері повільно розійшлися і всі завмерли. Перед ними простягався світ Етернум-Тенебріс. Над горизонтом висіло майже чорне небо, наповнене повільними хмарами, що переливалися сріблястими спалахами. Далеко вгорі сяяли дві бліді супутникові кулі. А ще далі... Тар-Кайрос - столиця планети. Навіть звідси вона здавалася неймовірною. Гігантські шпилі здіймалися на кілометри вгору. Світлові траси перетинали місто, мов мереживо. Сотні веж губилися серед хмар. Будь-хто інший захопився б цим видовищем, але сьогодні ніхто не милувався краєвидом, бо щось було не так.
- Ви це бачите? — прошепотів один із солдатів.
   Гаррон примружився. На північному обрії височів величезний чорний стовп, наче дим, але він не рухався, він наче виростав із самої землі.
   Ліара відчула, як кров холоне в жилах.
- Це неможливо...
- Що це? — запитав Гаррон.
- Я не знаю...
 

                                                                                * * *

  Зв'язок з ними з'явився майже одразу після виходу на поверхню. Рація Гаррона ожила серією повідомлень - одне за одним... Сотні повідомлень... Аварійні сигнали. Запити про допомогу. Втрати зв'язку. Порушення роботи мереж.
   Командир насупився.
- Це погано.
- Наскільки?
- Дуже!
    Він відкрив останній звіт і його обличчя стало ще похмурішим.
- Три інші комплекси перестали виходити на зв'язок.
- Три? — перепитала Ліара.
- За останні сорок хвилин.
   Усі мовчали.
  Комплекс «Ноксар» був не єдиним дослідницьким центром і якщо подібне відбувалося в інших місцях... Проблема була набагато серйознішою.
   Раптом Ревен зупинився. Його погляд був спрямований у бік далеких скель.
- Там хтось є.
   Гаррон миттєво підняв зброю.
- Де?
- Там.
  На перший погляд нічого не було видно, лише темні кам'яні утворення та пил, потім одна зі скель ворухнулася. Солдати одразу зайняли позиції.
- Це не скеля, — тихо сказав Гаррон.
  Воно підвелося. Людська фігура, але... Її тіло було вкрите чорною матерією. Одна рука неприродно видовжилася. Очі світилися жовтим.
— О боже... — прошепотіла Ліара.
  Колишній працівник комплексу. Заражений. Він дивився прямо на них, потім повільно нахилив голову набік, наче впізнав Ревена, і раптом швидко побіг., прямо на них.
  Гаррон вистрілив в нього першим. Плазмовий заряд відкинув зараженого назад, але той піднявся і побіг знову.
— Вогонь!
  Коридорів більше не було, не було вузьких проходів, тепер бій відбувався під відкритим небом. Солдати відкрили шквальний вогонь, лише після десятка влучань заражений нерухомо впав.
   Настала тиша, але ненадовго. Раптом пролунав ще один звук. Десь далеко, схожий на крик, потім ще один і ще.
   Гаррон повільно обернувся. На далекому схилі рухалися силуети. Їх було більше сотні...
   Ліара зблідла.
- Вони поширюються...
  Ревен дивився на обрій і раптом він зрозумів дещо страшне - це були не випадкові мутації, не зараження, не хвороба. Усі вони рухалися в одному напрямку. До Тар-Кайроса. Наче їх хтось кликав, так само, як кликав його.


                                                                                   * * *