-5-

   Гуркіт не припинявся. Здавалося, весь комплекс стогнав під вагою чогось величезного, що рухалося під ним.
   Гаррон Вейс відчув легку вібрацію під ногами. Це був недобрий знак. За тридцять років служби він навчився довіряти інстинктам більше, ніж будь-яким доповідям, а зараз інстинкти підказували лише одне: це не Ревен.
   Пил після вибуху повільно осідав. Червоні аварійні лампи миготіли уривками, вириваючи з темряви уламки металу та обличчя солдатів. Ніхто не рухався. Усі дивилися на пролом у стіні. Звідти щось повільно виповзало, наче не поспішало, наче знало, що від нього нікуди не подінуться. Спочатку з'явилася чорна кінцівка, а потім друга. Потім масивне тіло, вкрите темною матерією та кістяними наростами.
   Один із бійців нервово ковтнув.
- Сер...
- Мовчати!
   Гаррон навіть не озирнувся. Його погляд був прикутий до істоти. Вона продовжувала вилазити з пролому і що більше її ставало видно, то сильніше стискало груди.
   Ліара відчула різкий біль у скронях. Перед очима все попливло і на мить вона побачила щось інше - не коридор, не солдатів і, навіть, не комплекс. Це була темна стародавня величезна кам'яна зала. У центрі стояли високі чорні ворота, а перед ними... ця істота. Така сама. Вона була нерухома, наче вартовий
   Ліара різко вдихнула. Видіння зникло.
- Ліаро?
   Ревен підтримав її за лікоть. Від дотику перед очима спалахнула нова картина. Безодня - нескінченна, жива... Вона почула старий, але нелюдський голос
- Носій повернувся...
Ліара смикнулася.
- Ревене...
- Що сталося?
   Вона не встигла відповісти. Створіння повністю вибралося з пролому і всі остаточно побачили його. Воно було понад три метри заввишки. Тіло складалося з темної матерії та чорного каменю. Замість голови — безформна маса, по якій хаотично відкривалися та закривалися десятки жовтих очей і всі вони дивилися на Ревена.
   Першим не витримав молодий солдат. Він відкрив вогонь без наказу. Плазмовий заряд врізався створінню в груди. Частина темної плоті вибухнула. Усі очікували, що істота впаде, але вона навіть не похитнулася. Жовті очі повільно повернулися до стрільця і солдат завмер, наче щось побачив страшне.
- Ні... - Його голос затремтів. — Ні... ні... ні... - і він почав відступати, а потім закричавши, розвернувся і кинувся бігти коридором. За кілька секунд його крик різко урвався, наче хтось вимкнув звук.
Усі мовчали.
- Вогонь, — спокійно наказав Гаррон.
   Коридор освітили десятки пострілів. Плазмові заряди один за одним врізалися в тіло Вартового. Темна матерія розліталася шматками, але щоразу відновлювалася, наче створіння складалося не з плоті, а з самої темряви.
- Воно регенерує! — вигукнув один із солдатів.
- Бачу! - процідив крізь зуби Гаррон, змінивши магазин. - Продовжувати вогонь!
   Ліара дивилася на істоту й відчувала щось дивне - страх, але не свій. Чужий, наче хтось поруч панікував. І раптом вона зрозуміла - це був Ревен. Через зв'язок Аетеру вона відчувала його емоції, його розгубленість, його жах і дещо ще... Вартовий лякав його менше, ніж голос у власній голові.
- Ти знаєш його... - Ліара подивилася на Ревена.
   Він не відповів. Його погляд був прикутий до істоти.
- Ревене?!
- Я бачив його раніше.
- Де?
- У снах.
   Гаррон почув це.
- Яких ще снах?
- Не знаю... Я не можу пояснити... - Ревен стиснув голову руками. - Після експедиції вони почалися. Чорні ворота. Темрява і ця істота. Вартовий.
   Гаррон насупився.
- Вартовий чого?
   І тоді Ревен вимовив слова, від яких навіть повітря ніби стало холоднішим.
- Вартовий Безодні.
   Настала тиша. Солдати раптово перестали стріляти.
  Істота раптом завмерла. Усі її очі повернулися до Ревена і вона заговорила, але не голосом, а думкою.
Слово виникло в головах усіх присутніх одночасно.
"НОСІЮ".
   Ліара впала на коліна. Солдати схопилися за голови. Один із них почав кричати, інший знепритомнів, навіть Гаррон на секунду заплющив очі, неначе отримав невидимий удар. Лише один Ревен залишився стояти, бо цей голос він уже чув - у темряві, у видіннях, у власній свідомості.
- Воно знає тебе... - прошепотіла Ліара.
- Я знаю.
- Що ти таке тепер, Ревене?
   Він подивився на свої руки. Чорні прожилки повільно рухалися під шкірою, наче живі.
- Не знаю...
   Гаррон підійшов ближче.
- А мені здається, починаєш здогадуватись...
   Вартовий зробив крок. Підлога здригнулася. Він ішов до Ревена, не звертаючи уваги на людей, не реагуючи ні на кого, ніби вони взагалі не існували. Лише Ревен. Лише він - Носій.
   Раптом комплекс затрусився сильніше, ніж будь-коли. Стеля тріснула. Зверху посипалися уламки. У дальньому секторі пролунав вибух, потім ще один. Аварійне освітлення згасло, потім знову ввімкнулося і знову згасло.
   Комп'ютерний голос ледь пробивався крізь перешкоди.
- Критичне пошкодження конструкцій... Рекомендується негайна евакуація... Невідомі форми життя зафіксовані на рівнях мінус двадцять один... Мінус двадцять три... Мінус двадцять шість...
   Ліара зблідла.
- Там немає рівня мінус двадцять шість...
   Гаррон подивився на неї.
- Що?
- Комплекс закінчується на мінус двадцять другому.
   Усі мовчали, а потім із динаміків долинув дивний шум, наче хтось повільно дихав.
- Ми повинні негайно йти!
   Гаррон прийняв рішення миттєво.
- До евакуаційного ліфта.
- А Вартовий? — запитала Ліара.
- Якщо залишимося тут — дізнаємося, що ще вилізе знизу.
   Це був переконливий аргумент, навіть Ревен кивнув.
 Загін почав відступати коридором. Солдати прикривали відхід. Вартовий рухався слідом, непоспішаючи.
  Ревен ішов останнім і весь цей час відчував поклик. Щось у надрах планети кликало його. Щось стародавнє і могутнє.
"Повернися... - прошепотів голос".
- Хто ти?
"Той, хто чекає".
- Чого?
   Настала довга пауза, а потім він почув відповідь.
"На тебе".