-2-

   Темрява опустилася майже по всій лабораторії. Рейвен відчував це навіть крізь біль. Вона рухалася всередині нього, повільно розтікаючись під шкірою, проникаючи в кістки, нерви, думки. Здавалося, ніби його тіло більше не належало йому.

   Сирени лабораторії різали слух. Червоне аварійне світло миготіло крізь густий чорний дим, що заповнював приміщення. Десь неподалік кричали люди, але ці звуки ставали далекими, нечіткими, наче він занурювався під воду.

   Рейвен спробував поворухнутися — і металеві фіксатори на його руках тріснули.

   У лабораторії запала тиша. Один із вчених відступив назад.

- Неможливо…

   Темрява навколо капсули здригнулася. Вона реагувала на його емоції: на страх, на паніку, на біль...

   Рейвен важко вдихнув і опустив погляд на власні руки. Чорні тріщини повільно розповзалися шкірою, ніби щось росло всередині нього. Під ними мерехтіло слабке золотисте світло. Його серце билося надто повільно - нелюдськи повільно.

- Відключіть систему! — закричав доктор Сайлен. - Негайно!

   Оператори заметушилися біля панелей, але екрани більше не реагували. По них повзли дивні незнайомі символи. Старіші за будь-яку мову Етернум-Тенебріс. Рейвен дивився на них і розумів їх. Сам не знаючи як.

- Відчиніть шлюзи ізоляції!

- Ми втратили контроль над ядром!

- Температура реактора зростає!

   Лабораторію трусонуло. Стеля здригнулася, обсипаючи іскри й уламки металу. Десь далеко під комплексом пролунав глухий гуркіт, наче щось величезне ворухнулося під землею і тоді Рейвен знову почув голос.

- Ти боїшся...

   Він здригнувся. Голос лунав не в приміщенні, а всередині нього. Спокійний, глибокий, древній.

- Хто ти?

   Відповіді він не почув. Лише темрява навколо нього почала рухатися швидше. Вона піднімалася з підлоги тонкими чорними нитками, огортала капсулу, торкалася його рук і не завдавала болю, а навпаки, вперше за останні хвилини він перестав його відчувати.

   Рейвен підняв голову. За склом лабораторії люди дивилися на нього так, ніби перед ними стояло чудовисько.

   Один із охоронців нервово стискав зброю.

- Він заражений…

- Це не зараження, — прошепотів Сайлен. У його голосі вперше з’явився страх. - Це синхронізація!

   Темрява раптом рвонула вперед. Скло капсули вибухнуло. Людей відкинуло ударною хвилею. Рейвен упав на одне коліно, хапаючи повітря, але замість задухи відчув дещо інше. Голоси. Тисячі голосів. Вони шепотіли одночасно незрозумілі слова, фрагменти думок, чиїсь спогади. Він бачив чужі світи: чорні океани, мертві зорі, порожні міста серед космосу і тінь - величезну, нескінченну. Вона дивилася просто на нього.

   Рейвен закричав. Темрява в лабораторії вибухнула. Світло згасло остаточно. Тіні на стінах почали рухатися. Один із вчених кинувся до дверей, але морок раптом піднявся під його ногами, схопивши за руки. Крик урвався миттєво. Людина зникла, наче її взагалі не існувало.

   Паніка накрила комплекс.

- Усім залишити сектор!

- Закрийте шлюзи!

- Активуйте протокол «Ноксар»!

   Червоні лампи спалахнули вздовж коридорів. Комплекс переходив у режим повної ізоляції. Металеві двері почали закриватися одна за одною, відрізаючи рівні лабораторії та було пізно. Темрява вже поширювалася. Вона текла вентиляцією, вкривала стіни чорними тріщинами, проникала в електроніку, наче комплекс заражався чимось невідомим.

   Рейвен важко підвівся. Його ноги тремтіли. Кожен рух віддавався дивним холодом у всьому тілі. Він побачив своє відображення в уламку скла — і завмер. Очі... Вони більше не були людськими. Зіниці зникли. У темряві обличчя світилися золоті вогні.

- Ревен…

   Сайлен стояв за кілька метрів від нього. Блідий та наляканий, але все ще зачарований тим, що бачив.

- Ти розумієш мене?

   Рейвен відкрив рота, але відповісти не встиг, бо голос всередині знову заговорив.

- Вони відкрили двері.

   Темрява за спиною ворухнулася. На стіні лабораторії повільно почав з'являтися розлом - чорний та глибокий. Із нього війнуло холодом.

   Один із охоронців не витримав і відкрив вогонь. Постріли розірвали тишу. Кулі влучили Рейвену в груди і пройшли крізь нього, наче його тіло вже не було повністю матеріальним. У лабораторії стало тихо. Охоронець зблід.

   Рейвен повільно опустив погляд на темні отвори у власному тілі. Навколо ран ворушилася чорна матерія. Вона затягувала пошкодження просто на очах.

- Що… я таке?..

   Голос усередині відповів майже одразу.

— Ти - Ревен, син Порожнечі...

   Розлом на стіні почав розширюватися. Звідти долинав шепіт. Тисячі голосів. Тисячі істот. І всі вони кликали його.

   Рейвен відступив назад. Він вагався, бо частина його хотіла підійти ближче. Хотіла торкнутися Порожнечі, наче між ними вже існував зв’язок.

   Сайлен дивився на розлом із жахом.

- Закрити сектор! — закричав він. - Знищити лабораторію!

- Але персонал ще всередині!

- ЗАРАЗ!

   Комплекс знову здригнувся. Десь далеко пролунав вибух. Світло в коридорах остаточно згасло.

   І в темряві Ревен раптом побачив їх. Силуети. Високі. Чорні. Вони стояли по той бік розлому. Без облич. Без очей. Лише жовте світло в глибині мороку. Вони дивилися на нього. Чекали.

- Ти належиш нам, — прошепотів голос.

   Рейвен схопився за голову.

- Ні…

   Темрява навколо нього вибухнула хвилею. Стіни лабораторії вкрилися тріщинами. Повітря затремтіло. А потім усе навколо поглинув морок.