Розділ перший. Охоронець

— Не звично, так? — спитав мене мій куратор. 
 — Угу. — сидячи в кафе, я пив каву і дивився на дитячий майданчик за вікном. — Досі не можу звикнути. 
 — І що ти відчуваєш? Заздрість? Образу? Лють?
 — Певно, що все одразу. 
— Дивно все якось вийшло, чи не так? Тутешні навіть не здогадуються про наше існування. Вважають, що Україна знищена, а війна закінчилась кількадесят років тому. 
 Відколи я проник у Європу пройшло вже півроку. За цей час я встиг побувати в кількох країнах. Вже півроку я жив у світі, який відкинув мою країну заради власної безпеки. 
 — Байдуже. Ви казали, у вас є робота?
 — Тобі не сподобається. 
Попри мої очікування участі у диверсіях, за ці півроку не відбувалось абсолютно нічого. Я просто виконував роботу як контрактор приватної охоронної фірми. Супровід вантажів, охорона об'єктів, морська безпека. Ми ніби забули про війну з росіянами. 
 — Знову щось нудне?
 — Одна репортерка звернулась до нас із запитом на охорону. 
 — То тепер ми ще й бодігарди? 
 — Вона з України. 
 — Що?! 
 — Точніше, з української діаспори. Збирала матеріали про активність російських спецслужб в Європі. І схоже, росіянам це не сподобалось. 
 — Отже...
 — Якщо кілька росіян загине, це можна буде списати на самозахист. Довзоляю трохи розважитись.
 — Краще ніж нічого.
Отримавши контакти цілі, я сів в пікап. Вдавивши газ до підлоги, я вилетів на трасу. Обігнавши якусь машину, я увімкнув радіо. 
 — ...триває слідство щодо терористичних актів на енергетичних об'єктах Європи. Інтерпол не виключає можливості провокації...
 Я остаточно заплутався. Коли я погодився на пропозицію працювати за кордоном, я уявляв це інакше. Але замість диверсій я став звичайним охоронцем. 
Загальмувавши біля адреси, яку скинув клієнт, я вийшов з машини. Озирнувшись, я знову звірився з адресою і зателефонував клієнту. 
 —Так, я вже на місці. 
З охайного двоповерхового будиночку вийшла дівчина:
 — Ви представник R team? 
Замість відповіді я показав визітвку. Оскільки тутешня країна була досить маленька, тутешні будинки зазвичай росли вгору, а не вшир. 
 — Я Ліза. Дякую, що відгукнулись на мій запит. То тепер ви мій тілоохоронець?
 — Угу. Не проти, якщо я огляну ваше житло?
 — Так, звісно. В мене в будинку встановлена сигналізація...
 — А ще у вас скляні двері і величезні вікна на першому поверсі. В когось у вас вдома є вогнепальна зброя?
 — Н-ні...
 — Скільки людей живе окрім вас?
 — Лише я і мій батько. Мати померла від раку, а мій брат зараз навчається в іншій країні. 
 — Чому ви звернулись до охоронної фірми?
 — Перепрошую?
 — Мені треба розуміти, від кого або чого вас захищати. Ви вже вказали це в анкеті, але мені б хотілось почути це ще раз.
 Поки дівчина переказувала мені свою історію, я оглядав їх помешкання. Воно було досить типовим для місцевих пейзажів. Підземний паркінг, великі скляні вікна замість стін, такі самі двері.
— Отже ви кажете, що розслідували вербування місцевих радикалів російськими спецслужбами, і тепер хвилюєтесь за власну безпеку?
 — Так. 
 — Можна спитати. Навіщо ви полізли в осине гніздо?
 — В минулому росіяни знищили мою батьківщину. Я не хочу, щоб така ж  доля постигла мій новий дім. 
— Ви народились вже тут?
— Так.
Завершивши огляд приміщення, я зробив невтішний підсумок:
 — Нам лишається сподіватися, що потенційні зловмисники не спробують вдертись... 
В натсупну мить скляні двері розсипались від удару бити: в приміщення увірвались невідомі в балаклавах. Одразу після цього в нападників влетів металевий стілець, на якому я щойно сидів. 
 — Пані, будьте ласкаві зачинитись у ванній і викликати поліцію. 
 — Але...
 — Зараз!!!
Відмахнувшись від стільця, нападники кинулись на мене. Заблокувавши удар битою ще одним стільцем, я задув нападнику очі газовим балончиком. Відштовхнувши нападника, я піднирнув під удар наступного покидька і вклепав йому оперкод в підборіддя. 
Третій нападник хотів вдарити мене битою, але я прикрився тілом його товариша: бита приземлилась йому на голову. Сподіваюсь, він виживе. 
 Відштовхнувши свій живий щит в сторону, я розірвав дистанцію. Зараз би мені не завадив пістолет, але нажаль охоронці в цій країні не мали права на носіння зброї. 
Уникаючи бити, я перекинувся через стіл і схопивши електрочайник з окропом  жбурнув його в нападника. Обпікшись, той завалав від болю, і виронив биту. Тим часом перший нападник, якого я задув газовим балончиком, підвівся і нащупав биту. Попри те що я його задув, він досі був боєздатним і небезпечним. Я став у стійку, як раптом зі схотів вилетіла Ліза. Замахнувшись, вона з усіх сил огріла його вогнегасником по голові. Покачнувшись, він впав.
 — Здається, я просив вас зачинитись у ванній кімнаті. Ви хоч поліцію викликали?
 — Поліція зачекає. 
 — Що?
 — Це мій шанс дізнатись, на кого вони працюють. 
Я очікував від неї чого завгодно. Претензій, що ми рознесли їй пів будинка. Що я не попередив загрозу, тощо. Але коли вона витягнула з кишені стяжки щоб знерухомити нападників, я розреготався. 
 — Перепрошую! — впіймавши красномовний погляд дівчини, я вгамував себе. — Дозвольте допомогти. 
Знерухомивши нападників, я перевернув їх на бік: це було гарантією того, що вони не захлинуться власними рвотними масами. Не те, щоб мене хвилювали їхні життя, але наявність трупів в цій країні могла ускладнити мою діяльність. Після цього я зняв з усіх трьох нападників маски, і сфотографував їх обличчя на телефон.
 Обравши серед трьох най свіжішого, я всадив його на стілець. Поплескавши його по щокам, я привів його до тями:
 — Прокинувся? Як самопочуття?
 Побачивши моє обличчя, нападник спробував вирватись, але отримав удар в сонечко. 
 — Давай без фокусів. Ти розумієш, в якій ти ситуації?
 — Пішов ти!
 — Схоже, не розумієш. Ти проник в чуже житло. Ти знаєш, що згідно законів твоєї країни господар має призумцію легітимної самооборони? Я про те, що нам нічого не буде якщо хтось із вас випадково загине. 
Зараз я ходив по краю, оскільки якщо я їх повбиваю, мої дії будуть трактувати як добивання. Однак для тутешніх шибайголов цього виявилось досить:
 — Пробачьте мене будь ласка! Я не хотів нікого вбивати! Нам просто заплатили за те щоб ми тут усе рознесли!!!
Як виявилось, троє нападників були мігрантами, які мали зв'язок з тутешнюю мафією та отримали гроші за залякування моєї клієнтки. Звісно нічого путнього ми від них не отримали, тож я відвів Лізу в сторону:
 — Я пропоную їх відпустити. 
 — Що?!
 — Пізно передавати справу поліції. І я б не хотів, щоб копи дізнались про мої методи. Тому я пропоную відпустити їїх, а копам сказати що нападники втекли. 
 — І лишити їх без кари?!
 — Це лише виконавці. Якщо хочеш припинити напади, треба докопатись до замовника. Зараз краще їх відпустити. 
 — Ви точно тілоохоронець?
 — Ви самі обрали цей шлях. Якби ви одразу зробили як я вас просив, я б не заходив настільки далеко. 
 — Добре! 
Посміхнувшись, я витягнув з під сорочки тактичний ніж. Побачивши, що я повертаюсь з ножем, нападник почав благати не вбивати його, але я просто перерізав стяжки на його руках. Звільнивши і інших нападників, я викинув їх із оселі. 
 — Ось тепер можна викликати поліцію. — я повернувся до Лізи. — До речі, ви казали що ви живете з батьком. Де він зараз?
 — Він у відрядженні, повернеться за кілька днів. 
 Невдозі приїхала поліція, і почався довгий і нудний процес складання протоколів та опитування свідків. Ми закінчили розгрібати вже до вечора. Коли все закінчилось, вони поїхали. Тим часом добрі сусіди підігнали щит ДСП, який прикрутили до рами скляних дверей. 
  — Пані Лізо, чи можу я про дещо вас попросити? 
 — Та-ак.
 — Візьміть це. — я протягнув дівчині кулон. — Це тривожна кнопка. Пристрій має GPS трекер та власне саму кнопку. 
 — Дякую. — коли дівчина вдягала кулон, я перевірив дію на своєму КПК. — Вночі мене буде охороняти хтось інший?
 — Ні. 
— Тобто ви чергуєте до ранку?
 — Я ваш тілоохоронець на термін дії контракта.
 — Але... Як ви тоді будете забезпечувати мою безпеку під час сну? Чи вам не потрібно спати?
 — Такий тариф. Не хвилюйтеся, я подбаю про вашу безпеку. 
 Я збирався ночувати в машині, але Ліза шляхетно дозволила мені переночувати в її будинку. Подякувавши, я розмістився на першому поверсі і взявши телефон, перекинув фотографії з телефону на КПК. Після цього я набрав номер:
 — Так, це я. Я скинув тобі фото трьох виконавців, які сьогодні рознесли хату моїй підопічній. 
 — Виконавців? 
 — Буду вдячний, якщо вийдеш на тих хто за ними стоїть. 
 Поклавши слухавку, я заварив собі каву. Сподіваюсь, Ліза не образиться що я скористався її електрочайником. 
 — Можеш іти в душ. — спустилась з другого поверху Ліза. — П'єш каву?
 — Угу. — побачивши, що дівчина стоїть в одному рушнику я відвернувся. — Перепрошую, що скористався твоїм посудом без дозволу. 
 — Нічого. — відповіла дівчина позіхнувши. — Просто зазвичай люди п'ють каву зранку, а не на ніч. Чи ти плануєш не спати?
 — Кава не має впливу на мій сон. 
 — До речі. — голос пролунав вже зовсім близько, тож мені довклось розвернутися обличчям до дівчини. — А як тебе звати?
На мить в домі повисла тиша. 
 — Лекс. — відповів я після короткої паузи. — Мене звати Лекс. 
 — Цікаве ім'я. Це псевдонім?
 — Це скорочення від мого власного імені. 
 — Цікаво. І довго ти працюєш в цій сфері?
 — Я в ній живу. 
 — Звідки ти? 
 — Перепрошую?
 — Я обрала саме вас, оскільки компанія R Team сформована переважно з вихідців з української діаспори. Тому мені цікаво звідки ти. 
 Я з України, подумав я, але сказати цього не міг. Тому відповів згідно легенди:
 — Я з Нової Надії. 
Нова Надія було новозбудованим містом в Британії, яке виникло на місті табору для біженців з України. Зараз воно існувало як вибачення Європи. 
 Ніч пройшла без пригод. Ліза спала в своїй кімнаті, я ж наче пес розмістився на каріматі перед її дверима. Накрившись спальником, я миттєво відрубився.