Розділ мінус перший. Пролог

В сімнадцять років кожен придатний до служби юнак вдягає військову форму і проходить військовий вишкіл. З вісімнадцяти вони мають відслужити рік на передовій, після чого їх демобілізують і дають їм імунітет до двадцяти п'яти років.
 — Послухай. — сержант схопив мене за плечі. — Зараз, я побіжу на право. А ти, побіжиш на ліво. Якщо дрон політить за тобою, я зіб'ю його. Якщо він обере мене, його зіб'єш ти. Зрозумів?
 — Так. 
 — Чудово. — сержант протягнув мені магазин з антидроновими набоями. — На рахунок три. Раз, два...
Ми рванули в різні боки. Я біг, майже не звертаючи уваги на автомат, плитоноску, протигаз та решту спорядження. Ворожий FPV дрон набирав швидкість: обернувшись, я мимоволі зітхнув з полегшенням. Він обрав не мене. 
В наступну мить я загнав магазин в автомат та вскинувшись відкрив вогонь короткими чергами. Кожним пострілом я створював металеву хмару на шляху ворожого дрона. І врешті решт, мені вдалось: дрон розірвався в повітрі прямо над сержантом. Як я дізнався пізніше, уламок пробив йому сонну артерію. Він загинув на місці.
Це був мій перший день на передовій. Я ще не бачив росіян вживу, але вже пізнав смерть. Така була реальність війни майбутнього. Лінії фронту не було: була кілзона. Втім, я вижив. Завдяки тому, що дрон обрав сержанта, я вцілів. Можливо, якби я збив дрон раніше, він би вижив. Але що сталось, вже не повернути. 
 — Лекс, готово.  Піднімай пташку. 
Тримаючи в руках пульт, я в котрий раз підняв в повітря FPV дрон. Цього разу ми намагались підбити танк, який росіяни перетворили на дикобраза. З п'ятого разу нам вдалось підібрати необхідний діапазон, і я скерував дрон прямісінько під гармату. 
— Хижак, я Оверлорд. — заговорив динамік активних навушників на моєму шоломі. — Ціль знищено, підтверджую. Забирайтесь звідти. 
Щойно всі опинилися в броньовику, мехвод вдавив педаль газу до підлоги. Якщо їхати менше ста кілометрів на годину, шанс бути враженим зростав у кілька разів. Втім, від дрона ждуна це нас не вберегло. 
 — Їбать! — тільки і встиг сказати мехвод, коли взявшийся незвідки коптер врізався в так званий мангал. — Ледь не всрався, сука!
 На щастя, броньовик не зазнав значних ушкоджень. Кілька уламків застряли в бронесклі, але на цьому все і закінчилось. Машина продовжила рух, набираючи швидкість. 
Промчавши крізь руїни колись квітучого міста, ми завернули в тунель. Машина зупинилась перед воротами, зробленими з сітки рабиці: вони мали на меті зупинити FPV дрони. 
Після ідентифікації, ворота відчинилися. Поки персонал КПП відчиняв та зачиняв брами, ми спускались під землю. Це був останній день мого останнього чергування. Сьогодні, обов'язкова служба добігала кінця. 
 Після завершення служби я здав зброю. Власне, це все що я здавав. Усе інше я спакував в два баули, і відправив додому через пошту. 
 — Дякую за службу! — мій командир взводу потиснув мені руку. — Добре відпочинь.
Закинувши наплічник за спину, я прямував до між міського метро. Після початку ядерних ударів воно стало основним способом сполучення по всій країні. Власне, і тепер  вся країна була під землею. На зовні були лише бойові дії, та рештки сільськогосподарських угідь. Певно, якби не масове скорочення населення, зараз був би голод. Опинившись у підземному місці, я йшов підземними коридорами, які замінили звичні колись вулиці. Після року який я провів на поверхні, повертатись під землю було трохи не звично. Однотипні краєвиди, шаблонні квартири та тунелі, які зв'язували підземні блоки між собою. 
 — Я вдома. 
Мати в сльозах повисла в мене на шиї. Батько був менш сентиментальним, тому він просто притиснув мене до себе. 
 Невдовзі у нашій квартирі зібрались усі можливі родичі. Мати, яка тримала кондитерську крамницю, дістала зі своїх запасів торт. Батько в свою чергу запропонував вино, але я як завжди відмовився. Я рідко спілкувався з родичами. Батьки були єдині, кого я дійсно був радий бачити після року на передовій. Попри це, схоже мої родичі були досить раді мене бачити:
 — То що ти тепер будеш робити?
 Питання мого дядька застало мене зненацька. Не те щоб я не знав цього раніше. Але саме в цей момент я усвідомив, що не уявляю свого життя без армії. 
 — Відпочину трохи.
 — А далі?
 — Повернусь до війська. 
В кімнаті повисла тиша. Всі дивились на мене, як на психічнохворого з суїцидальними схильностями. 
 — Жарт. — збрехав я з посмішкою на обличчі. — Знайду собі роботу. Або здобуду вищу освіту. Але спершу відпочину. 
Тиша зникла. Батько почав сміятися, а решта почали обговорювати, що мені краще робити. Хтось казав, що я повинен стати інженером і розробляти дрони, бо тоді я отримаю бронювання після двадцяти п'яти. Хтось казав, що я повинен здобути вищу освіту. А  хтось взагалі вважав, що я повинен знайти дівчину і подбати про майбутнє нашої нації. 
Після вечірки на мою честь, батько запропонував мені прогулятись до магазину. 
 — Ти ж не жартував тоді?
 — Угу. Дякую, що підіграв. 
 — Твоя мати цього не витримає. 
 — Скажу їй, що поїхав навчатись в інше місто. 
 — Ти справді цього хочеш?
 — Ти був на поверхні?
 — Так. Я ще застав ті часи, коли всі жили на поверхні. 
 — Я хочу знищити покидьків, які загнали нас під землю. 
 — Добре, це твоє право. — раптом погодився батько. — Але давай домовимось. Перш ніж повернутись до армії, ти проживеш один місяць як звичайна людина. Якщо ти і тоді захочеш відмовитись від відстрочки, я не зупинятиму тебе. 
 Я погодився. По перше, я дійсно збирався відпочити перед поверненням на службу. А по друге, мені було цікаво як живуть звичайні люди. 
 Перші кілька днів я просидів у себе в кімнаті, граючи у відео ігри. Награвшись досхочу, я вирішив прогулятися підземним містом і за одно пошукати підробіток. Не те щоб в мене були проблеми з грошима: під час служби в армії я отримував так звані "бойові" та інші премії, які були положені учасникам бойових дій. Навіть попри те, що більшість моїх заощаджень було в облігаціях, наявних на руках коштів спокійно вистачало на місяць безбідно життя. Але навіть так, мені було цікаво влаштуватись і спробувати звичайне, цивільне життя. 
 — Дев'ятнадцять років, щойно з передової... — бородатий дядько без ноги читав моє резюме. — Досвіду роботи у сфері фаст-фуду не мав?
 — Ні. 
 — Шкода. Але нічого, навчишся. Ти тут надовго, чи це проміжний етап?
 — Проміжний етап. 
 Так я влаштувався у першій ліпшій забігайлівці. Її тримав старий ветеран, якому відірвало ногу в часи, коли мене ще не було на цьому світі. Робота передбачала активне спілкування з клієнтами, і для мене це було найважче. 
 — Спробуй посміхатись, коли розмовляєш з клієнтами. — сказала Марічка, коли ми вже закривались після першого дня. — По тренуйся перед дзеркалом, а я почну прибирати. 
На відміну від чоловіків, жінки проходили військову службу лише за власним бажанням. Певно, через це усі жінки в армії мали гарну мотивацію і здебільшого були зразковими військовослужбовцями. Натомість юнаків на кшталт мене мобілізовували в добровільно примусовому порядку. Звісно були і такі як я, але більшість робили все можливе щоб ухилитись від армії. 
 — Перепрошую, але ми вже закриті. — почув я голоси Марічки. — Приходьте завтра...
 — Нам по УБД! 
В кафе завалилась група з хлопаків мого віку. Очевидно, їх також нещодавно демобілізували. 
 — Що замовляєте? 
 Я взяв на себе ініціативу. Все таки, вони як і я відслужили на передовій, тож я відчував до них певне братерство. Прийнявши замовлення, я швидко почав готувати із залишків продуктів. 
 — Відпусти! 
 — Та годі тобі. — один з хлопців, що схоже був трохи на підпитку, спробував усадити Марічку собі на коліна. — Невже ми не заслуговуєм на певні почесті?
 — Не перетинай межу. — відклавши приготування замовлення, я вийшов із-за прилавку. 
— Гей, а тебе взагалі ніхто не питав! — хлопаки були явно роздратовані моїм втручанням. — Шуруй готувати!
 — Шановні. — зітхнув я, паралельно оцінюючи ситуацію. — Я збирався зробити виключення, оскільки ви, як і я, після армії. Але оскільки ви не вмієте себе поводити, я змушений попросити вас піти звідси. 
 Звісно що мені ніхто не послухав. Примусова мобілізація мала і інші наслідки: якщо в минулому армія була місцем для кращих з кращих, то зараз вона перетворилась на зріз суспільства. І нажаль, участь у бойових діях не перетворювала покидьків на джентльменів.
Продовжуючи домагатись до моєї колеги, хлопці намагались всіляко зачепити мене. Не витримавши, я обрав найбалакучіщого із них, і з розвороту заїхав йому ногою по обличчю. 
 Від удара, він впав разом зі стільцем. За столом на мить повисла тиша. Хлопаки дивились на свого товариша, який намагався підвестися після мого копняка. 
 — Ти що, ахуїв?! 
В наступну мить хлопаки підірвались зі своїх місць. Не чекаючи поки вони накинуться на мене гуртом, я різко скоротив дистанцію до найближчого із них і ударом з правої відправив його у нокдаун. В наступну мить в мене влетів інший нападник: зійшовшись з ним в клінчі, я кинув його через стегно. І не гаючи часу прописав ногою в піддих наступному нападнику. 
 — Здохни, покидьок! — заревів хлоп, якого я поклав першим: коє як підвівшись, він витягнув пістолет. На мить моє серце йокнуло. В в наступну мить я вже вчепився руками в пістолет, притиснути затвор до рами. Пролунав постріл, і пістолет заклинило. В наступні секунди я буквально забив відморозка локтем. Щойно його руки припинили стискати пістолет, я вихопив його та розірваши дистанцію передьорнув затвор: гильза, яка заклинила пістолет вилетіла з вікна екстракції.
 Тримаючи хлопаків на прицілі, я спіймав на собі вражений погляд Марічки. Це трохи поітшило моє єство, але я зробив те що зробив не заради того, щоб справити на неї враження. 
 — Ти що, якийсь бляха спецпризначенець? Де ти бляха служив?
Це було перше, що спитав власник закладу, увійшовши в приміщення. Йому я подзвонив  одразу після того, як викликав поліцію. 
 — Ні. Я був безпілотом. 
Мій фах у війську не передбачав необхідністі зустрічатись з ворогом обличчя до обличчя. Але навіть так, я без вагань вбивав людей. Часом, камера FPV дрона навіть фіксувала обличчя покидьків, які прийшли вбивати і гвалтувати на мою землю. 
Я звик вбивати покидьків. І якби того дня мені довелось натиснути на спусковий гачок, я б зробив би це без вагань. Але цього не сталось, тому поліція досить швидко відпустила мене. 
Вже через тиждень роботи я зрозумів, що це не моє. Так, армія навчила мене адаптуватись до всього, і я досить швидко пристосувався до своєї роботи. Однак з кожною годинуою фальшивих посмішок я розумів, що я не створений для цього. 
 — Отже, ти все таки підеш своїм шляхом? — сказав батько, коли ми з ним повертались з магазину. — Тоді як і обіцяв, я тебе не зупинятиму. Тільки не кажи матері. 
 Коли час мого "відпочинку" сплив, я прийшов в рекрутинговий центр. Тут мені треба було обрати свій шлях: я міг обрати вищий військовий навчальний заклад, і стати офіцером. Або обрати військову частину. 
 — Тебе звати Лекс? — пролунав незнайомий голос позаду мене. Обернувшись, я побачив чоловіка, якого пересічна людина могла б прийняти за цивільного. А втім такі як я не могли не помітити брендовий одяг, що був таким популярним серед ветеранів. — Мій позивний Гарт. 
 — Звідки ви...
 Завдяки відповіді, чоловік протягнув мені свій планшет, в якому було досьє на мене. 
 — Хто ви?
 — Я представник однієї компанії. Чув щось про ПВК "Реванш"?
Звісно я чув. ПВК, єдиним замовником якої є уряд. Люди, які діють по всьому світу в інтересах українських спецслужб. Шістдесят відсотків диверсій на території ворога проходять саме через них. 
 — Бачу, я тебе зацікавив. Сідай, поговоримо. 
Дочекавшись, коли я сяду, мій співрозмовник нарешті представився:
 — Можеш називати мене Змій. Як ти вже зрозумів, я рекрутрер Реваншу. Зараз ми набираєм людей. І так сталось, що твій колишній командир рекомендував тебе. До речі, чув ти нещодавно поклав кількох хуліганів?
 — Це був самозахист. 
 — Твій роботодавець непогано про тебе відгукувався. 
 — Схоже, ви ретельно попрацювали. 
 — Сподіваюся, мій невеличкий збір твоєї особистої інформації не зачепив твої почуття. Вибачай, але сам розумієш на кого ми працюємо. 
 — Я все розумію. 
 — Тоді перейду одразу до справи. Ми пропонуємо тобі роботу за кордоном. Чималі гроші, плюс можливість побачити великий світ. І саме головне, можливість страчувати покидьків на їх власній території. 
 — Звучить заманливо. 
— У разі твоєї смерті твоя родина буде забезпечена до кінця свого життя. А у разі повторної мобілізації тобі будуть відкриті двері у будь-який спецпідрозділ сил оборони. 
 Звісно, що я погодився. Матері я сказав, що їду вчитись у Києві. Спакувавши речі, я сів на метро. На визначеній станції мене підібрав куратор та разом з іншими кандидатами нас відправили на спецпотяг, яким ми дістались до військової бази. Після медогляду та фінальних співбесід, нас усіх пошикували:
— Ласкаво просимо, бляха. Сподіваюсь, тут сука всі добровільно? Це вам блять не обов'язкова служба, тут вас ніхто вмовляти не буде! Щось не подобається, ударив в дзвін і з'єбав нахуй! 
 Перший блок підготовки починався з так званого Q курсу, який перекочував сюди із сил спеціальних операцій. Кожному з нас присвоїли номер, за яким до нас мали звертатись до кінця курса. Окрім загальновійськової підготовки, дуже великий упор був на перевірку стресотійкості та впертості. Одним словом, перший тиждень відбувалась селекція. Постійні фізичні навантаження і нестача сну у поєднанні з криками інструкторів робили свою справу. Вже через день з'явилися ті, хто не витримав і вдарив у дзвін. 
 — Ті з вас, хто залишиться, здохнуть до двадцяти п'яти років з імовірністю шістдесят відсотків! Якщо ви приперлись повівшись на золоті гори, я вас розчарую! В пеклі гроші не потрібні. 
Цю тираду ми вислуховували в упорі лежачи. Ми стояли вже дев'яту хвилину, і це при тому що добрий дядько інструктор не забував поливати нас водою зі шланга. 
 — Рухайте поршнями! Уявіть що за вами підпрський FPV дрон!
Після цього на нас чекав забіг на три кілометри. Особливість полягала в тому, що ми бігли в повному комплекті радянського ОЗК, обливаючись потом. Кілька людей навіть втратили свідомість. 
Після цілого дня фізичних навантажень, ми без сил попадали спати. Як і очікувалося, нас підняли вночі холостими пострілами. Швидко зібравшись, ми отримали засоби індивідуального захисту та зброю. Що правда, без боєприпасів. За годину нас підняли на поверхню, де нам треба була пройти із точки А в точку Б. Як ми дізнались пізніше, відстань була всього п'ять кілометрів. Але ми заблукали, і намотали дванадцять. 
Через те, що ми запізнились, інструктора ніби вийшли з себе. Тому решту шляху ми додали з колодою на плечах. 
Кожного дня я боровся з бажанням вдарити в дзвін. Єдине що мене тримало, це конкуренція. Якби не нарцистичне бажання бути краще за інших, я здався б ще першого дня. Але я не здався. 
Фінальний іспит складався із комплексу вправ у воді. Суть в тому, що ти мав навчитися діяти всупереч паніци. Одна з прав полягала в тому, що тобі зв'язують руки і ноги, і кидають у воду. Інстинктивно ти починаєш барахтатись і хапати повітря. Але щоб виконати завдання, ти повинен видихнути. Пірнути, торкнутись дна та відштовхнувшись від нього винирнути, щоб отримати доступ до повітря. 
Я склав цей іспит з третьої спроби. Після цього, етап селекції добігав кінця. Нам дали час відпочити і привести себе до ладу. Після цього, нас всіх пошикували.
 —Бажаю здоров'я, шляхетне товариство. — перед заговорив чоловік в сірому береті. — По перше, я хочу привітати всіх з проходженням селекції. Відтепер кожен з вас може обрати собі кодове ім'я, за яким до вас будуть звертатися. 
Того дня інструктора урочисто зривали номера з нашої уніформи. Далі, на нас чекав наступних блок, де нас готували як спецпризначенців. На відміну від попереднього блоку, нам стабільно давали спати до восьми годин. А після вечері навіть з'являвся час на відпочинок.
 Сам процес навчання був цікавий: від вогневої підготовки до стрибків з парашутом. Нехай це і досить архаїчний метод, але ми його все ж проходили. 
  Вкотре загнавши магазин в штурмову гвинтівку, я вскинув автомат та всадив в гонг коротку чергу. Щойно автомат встав на затворну затримку, я скинув пустий магазин в сумку скиду і загнав в шахту новий магазин. Вдаривши по кнопці затворної затримки, я знову вклався і короткою чергою збив рухомий гонг, який імітував дрон. 
— Непогано. — поплескав в долоні мій інструктор. — Ти точно був безпілотом? 
 — Я займався БАРСом, пане. 
І останнім блоком була оперативна підготовка. Тут нас готовали до роботи за кордоном: ми вивчали мову, геополітику, іноземні культури. А також працівники спецслужб навчали нас тонкощам агентурної роботи. 
І після шести місяців навчання, ми врешті решт закінчили нашу підготовку. 
 — Отже, бажаю міцного козацького. — Змій зібрав нас на брифінг. — Шановне товариство, усі присутні тут будуть задіяні в інфільтрації в країни Європи. Усім вам будуть видані КПК, весь зв'язок через них. Попередньо, ваша діяльність буде стосуватись протидії проросійським рухам за кордоном. Питання?