2.3

Фіміам Грович поспішав до знайомого будинку. Подекуди, коли вечірня вулиця була порожня, він зривався на біг. Всю дорогу він бубонів собі під ніс:

 – Як же так? Як ти міг так вчинити? Як ти міг зрадити її?

 Незважаючи на поспіх, до потрібного будинку ювелір дістався лише, коли на вулиці остаточно стемніло.

 У нічній темряві він побачив світло в хаті і якийсь рух. Але замість полегшення страх і передчуття найжахливішого тільки посилилося.

 Вхідні двері були відчинені, і крізь дверний отвір, ювелір побачив трьох представників королівської служби розшуку: двох чоловіків та одну дівчина. Завдяки своїй роботі він знав усіх слідчих Одісса, але цих бачив уперше.

 Не ховаючись, він увійшов у будинок, і одразу побачив щось, накрите білою тканиною, яка вже встигла просочитися чимось червоним. "Невже кров'ю?"

 Наче не помічаючи слідчих, які спробували зупинити ювеліра, він підійшов до чогось, що лежав на підлозі, підняв білу тканину, подивився на тіло, що лежало під тканиною, і сів просто на підлогу.

 - Шкаар астар ераст! (Одна з найбрудніших лайок на хелтарі. Дослівного перекладу ця фраза не має жодною мовою, оскільки деякі особливості та звороти хелтару не мають аналогів серед інших мов, навіть серед мов інших богів.) - Вимовив ювелір, після чого додав чистою українською: - Чортів ідіот! - З сусідньої кімнати вибігла біла пухнаста кішка, потерлася до ноги ювеліра. Він узяв її на руки, і вимовив, вже нормальною мовою, прийнятою в Підгірному королівстві: - Як же ми не вберегли його? Що я тепер скажу їй, коли вона повернеться?

 Тихий кашель за спиною змусив ювеліра обернутися, і трохи прийти до тями.

 - Вибачте, пане, хто ви? - Сказав слідчий, після того як ювелір звернув на нього увагу.

 – Я? Фіміам Грович.

 - А що ви тут робите?

 - Що роблю? Я живу у цьому будинку.

 - Тоді, може, ви знаєте, хто ця людина? – Слідчий показав рукою на труп під білою тканиною.

 - Чи знаю я цю людину? Вибачте, пане слідчий, не знаю вашого імені, але як ви думаєте, чи знаю я цю людину? Та щоб ви так жили, як я не знаю свого брата по крові, найвідомішого музиканта і композитора Едіка.

 - Якого ще Едіка? - здивовано спитав другий слідчий.

 - Якого? Ім'я Едварда О’Ланда вам говорить хоч про щось?

 - Той самий Едвард О'Ланд? - У голосі молодої дівчини-слідчого чулося суміш подиву, недовіри та якогось благоговіння.

 Перш ніж відповісти ювелір подивився на дівчину, підвівся, нарешті, з підлоги:

 - Так, юна пані, той самий Едвард О'Ланд. Той, хто зміг підкорити серце самої богині смерті...

 - І, може, ви знаєте, що з ним сталося? - Єхидно запитав найстарший зі слідчих.

 Перш ніж відповісти, ювелір із зневагою подивився на чоловіка, років тридцяти. Самому Гровичу вже пішов п'ятий десяток.

- Молодий чоловіче, якби я знав, що з ним сталося, то не ви б мене чекали, а я вас. Адже мене місяць не було в Одіссі. Я їздив до самого короля Албрита і робив прикраси для його дочки, яка незабаром виходити заміж за принца Мертвої Долини. Ви гадаєте хтось мені повідомляв, що творитися в мене вдома? Але дещо я таки можу вам розповісти. Тільки я виліз із цього проклятого диліжансу, подорож у якому це окрема історія, але не відволікатимемося, бо це вам, навряд чи цікаво. Так от, тільки я виліз, як до мене підійшов один зі шпанюків, що промишляють на ринку. Ви не подумайте нічого поганого, я чесний ювелір і з таким контингентом ніколи не маю справи. Однак, ви зрозумійте, що у нас в Одіссі, кожен хоче заробити, і навіть шпанюки не цураються чесної роботи посильних. Так от, той шпанюк сказав мені, що зі мною хочуть поговорити одні дуже шановні люди. І що ви думаєте? Чи бачили б ви моє здивування, коли виявилося, що цими людьми є брати Ілісмани. Але ще більше мене здивувало те, що вони хочуть оцінити в мене річ, яка належить моєму другові.

 Дочекавшись коли ювелір зробить паузу, для того, щоб вдихнути повітря, старший зі слідчих запитав:

 - Хто такі ці брати Ілісмани?

 - Ой, я вас благаю, це справжнісінькі поци. Проте, скажіть мені, даруй вам боги здоров'я, звідки ви звалилися в Одісс, якщо не знаєте братів Ілісманів?  Вони вважають себе найкращими аферистами світу, але насправді звичайні фармазонщики-невдахи.

 – А що за річ вони хотіли оцінити?

 - О, це унікальний перстень, який подарувала Едіку його дружина Хель перед тим, як зникнути.

 Ювелір коротко описав перстень, після чого старший зі слідчих запитав:

 - Ви вважаєте, що пана О'Ланда вбили брати Ілісмани через цей перстень?

 - Пане слідчий, робити припущення – ваша робота, моя – створювати красу з золота, срібла, платини та дорогоцінних каменів. Не знаю як у вас у столиці, але в нас в Одіссі не прийнято міняти масть. Фарбовані тут довго не затримуються. Вони або тікають із міста, поки їх свої ж на перо не посадили, або не встигають, і оговтуються прямо в обіймах Пресвітлої Хель, щоб уже їй відзвітувати про свої сумнівні прижиттєві подвиги. Брати Ілісмани - фармазонщики, а не мокрушники. Вони не пішли б на вбивство. А ось, у кого вони видурили цю каблучку...