2.1

(Одісс. Близько десяти років перед цим)

 На затишній лавці сиділи дві прекрасні дівчини. Одна була із золотистим волоссям і блакитним, наче небо в ясну погоду очима. Волосся іншої було антрацитового кольору, і навіть так само, як і цей мінерал, відблисклувало на сонці, а очі мали темно-синій колір, немов найдорожчі сапфіри в короні короля Підгірного Королівства. Не дивлячись на різний колір волосся обличчя юних чарівниць були схожими, немов у близнючок. На руках брюнетка тримала маленьке біле кошеня, яке довірливо тулилося до дівчини, ніби відчуваючи, що вона чимось стривожена.

 Перехожі чоловіки заглядалися на цих красунь, але ніхто з них не підходив до них. Хто ж вони такі? Хіба сміють ці мужлани потурбувати відпочинок двох прекрасних принцес? Богинь...

 Якби лишень ці чоловіки знали, наскільки вони мають рацію у своєму захопленні...

 - Скажи кому, що грізна Хель, богиня смерті, прихистила в себе це маленьке диво, можуть спалити на багатті як єретика, - сумно посміхнувшись, промовила брюнетка.

 - Чому ж, - відповіла їй блондинка, - тебе поважають і люблять, тебе шанують більше за всіх нас, принаймні в цьому світі.

 - А також бояться.

 - Бояться? Облиш, сестричко, люди досі вдячні тобі, за порятунок від нежиті.

 - Нель, люди вже забули про це. У них надто коротка пам'ять. До того ж на півдні виникло нове вірування. Вони заперечують старих богів, а мене вважають підступною та жорстокою богинею смерті. А смерті так чи інакше бояться всі люди. Навіть якщо вони й вірять, що після їхнього кінця я допоможу їм піти за межу та почати нове життя, вони бояться померти, а отже, бояться і мене.

- І через це ти така сумна цього прекрасного дня?

 – Ні. Я... Я не знаю, що робити. Як далі вчинити?

 Деякий час Нель дивилася як її сестра грається з кошеням, чесно намагаючись зрозуміти, що так тривожить її. Нічого не придумавши, вона промовила:

 – Я тебе не розумію.

 - Та нова віра набирає сили. Вони називають свого бога Повелителем, але ні я, ні ти не відчули народження або приходу нового бога.

 - Подумаєш, вирішили люди вигадати собі нову віру. Ну, з'явиться незабаром ще один бог. Що нам місця не вистачить?

 - Боюся,  щоби місця не виявилося замало йому.

 - Боги можуть і домовитися мирно.

 – На Землі не домовилися. І тепер нею править один Бог, а інші або загинули, або були вигнані у потойбіччя, перетворившись на чудовиськ. Ось тільки вся проблема не в тому, що ці нововіри вигадали собі бога. Проблема в тому, що вони моляться комусь живому.

 - З чого ти взяла?

 - Я блукала Сіанськими горами, поблизу поселень нової віри. Енергія їхньої молитви не йде в колиску. Вона залишається у світі.

 - Але енергію молитов може поглинути лише бог...

 - Або той, хто володіє силою бога. - Зітхнувши відповіла Хель.

 - Живий може здобути силу бога лише тоді, коли бог сам віддасть її добровільно. Скажи мені, сестро, хто у своєму розумі піде на це. Ти не гірше за мене знаєш, що віддавши свою силу комусь бог помирає. Помирає на завжди, а не так, як смертні. Не можна віддати силу, не вбивши душу.

 - Не завжди. Та й для того, щоб тягнути енергію молитов достатньо і частинки сили, отримати яку можна вбивши одного з нас.

 - Але ж усі ми ще живі.

 - А Борей? Нель, коли ти востаннє бачила його?

 - Напевно, як завжди, розважається ганяючи хвилі безкрайнім океаном. Ти пам'ятаєш, минулого разу його не бачили понад сто років. Зараз же не минуло і десяти, відколи він зник.

 - Як би я хотіла, щоб ти мала рацію, ось тільки факти говорять про протилежне. Місяць тому жреці попросили допомоги, щоб вигнати дуже сильного неупокоєного зі столиці Підгірного королівства, і знаєш, на кого я нарвалася?

 - Звідки мені знати?

 - Це був Рал а-Лаорон, так само, колись, відомий як Полум'я Західного Сонця, пам'ятаєш такого?

 Почуте ім'я змусило збліднути богиню життя.

- Хель, ти впевнена?

 - Ще б пак. Я сама п'ять тисяч років тому відправила цю скотину у потойбіччя.

 - Тоді як ти поясниш його повернення?

 Деякий час Хель мовчки гладила своє маленьке кошеня, і дивилася як неподалік них, молодий скрипаль налаштовував свій інструмент. Біля музиканта вже почали збиратися любителі насолодитися віртуозною грою, а також злодюжки, які шукають тих, хто за прекрасним забуває про те, що в Одіссі потрібно стежити за своїми кишенями, а не рахувати ґав.

 - Ти знаєш, що таке некромантія?

 - Ти колись мені розповідала про цей феномен, що зустріла в інших світах. - Нель важко зітхнула. - Якщо чесно, я тоді слухала тебе наполовину.

 – Це не феномен. У багатьох світах є такий напрямок науки... магії... філософії... Загалом не важливо, як називають це у зовнішніх світах. Суть цього явища в тому, що живі, використовуючи енергію проявленого світу, збираючи її із зовнішнього середовища або використовуючи свій внутрішній резерв, можуть вирвати будь-яку істоту з потойбіччя. Чим глибше, а значить злісніша і сильніша тварюка, тим більше енергії для її виклику потрібно. Ось і виходить, що у нашому світі завівся некромант. Інакше я не можу пояснити повернення Полум'я Західного Сонця. І знаєш, що мене стривожило найбільше? Ця мерзота полювала за мною. Це було пасткою. Ось тільки наш “доморощений” некромант не врахував одного – я вже одного разу перемагала цю тварюку, хоч тоді й була далеко не у найкращій формі. Ось тільки боюся, що перемогти Борея цієї тварюці було цілком по силах.