1.8

Катя лежала у темній палаті. Спати не хотілося, а більше зайнятися їй не було чим. Із палати її не випускали. Світло включати було ліньки. Тому вона просто лежала і, дивлячись у темряву, думала, що з нею сталося? Хто вона? Те обличчя, приховане темрявою, все ще стояли перед її очима, і їй здавалося, що вона знала цю істоту. Колись. У минулому житті. І той біль, що рвав на частини її душу. Хіба такий сильний біль може бути лише сном?

Ця нова мова. Вона ніколи не чула її, ніколи не говорила на ній, але тепер їй було легше спілкуватися саме на хелтарі, так, ніби він був її рідною мовою. І звідки той дивний священик знає хелтар? А звідки його знає вона?

Чому вона повірила цьому незнайомому священикові, що в кінці їх короткого знайомства назвався її жрецем?

І одне ім'я весь час не дає спокою, ім'я, яке пробуджує в ній дивну силу і волю, а так само нестерпний біль, що приходив уві сні...

Хель... Хто це?

Її думки перервав дивний звук з коридору. Потім там щось упало. Потім ще щось, а за мить, у палату проскочила тінь. Злодійськи озирнувшись, тінь підійшла до ліжка, і простягла Каті якийсь листок. Прочитати, що там написано в темряві, вона не могла, довелося включити світло.

Переданий їй лист був звичайним аркушем принтерного паперу, на якому, кривим, але все ж таки читабельним почерком був написаний лист на хелтарі:

"Привіт. Не бійтеся цих людей. Вони приведуть вас до мене. Там я все вам розповім. Вони не говорять на хелтарі, і не говорять українською. Їхньої мови ви ще не знаєте, тому можете не говорити з ними. Довіртесь їм, я хочу відвести вас у безпечне місце. Але треба поспішати.

Катя байдуже знизала плечима. Вона не відчувала небезпеки, як це було перед аварією, або коли в палату приходила адвокатка, яка посадила її під замок, знайшовши в сумці, біля ліжка, свою куртку та теплі штани дівчинка одяглася і мовчки пішла до дверей. Молодий чоловік, злодійкувато оглядаючись пішов слідом за нею.

У коридорі на них чекав ще один чоловік, значно старший від того, що був у палаті. Вони встали з обох боків від Каті, і затиснувши її між собою, пішли до виходу з відділення. Йшли вони не ховаючись, але на них ніхто не звертав уваги. Так ніби й не помічав. Навіть чергова медсестра, що вийшла з ординаторської пройшла повз них, навіть не подивившись у їхній бік, хоч і час був уже пізній, а така дивна компанія, неодмінно, мала б, як мінімум, здивувати медпрацівницю, а як максимум -насторожити. Але вона просто пройшла повз, нічого не помітивши.

Дівчинка придивилася і помітила, що їх оточує дивна сіра пелена. Вона не заважала погляду, не заважала рухатися, але вона відрізала почуття світу, так, ніби перебуваєш у замкненому ліфті.

Вийшовши надвір незнайомці трохи відсторонилися від Каті, і до неї повернулося відчуття навколишнього світу, а завіса навколо, зникла.

Неподалік виходу з лікарняного корпусу, у світлі вуличного ліхтаря стояло таксі, да якого незнайомці й повели Катю

Таксі, виїхавши з території лікарні, вирушило у бік віддаленого окраїнного міського району.

Через півгодини машина зупинилася біля входу до невеликого парку. По інший бік дороги розташовувався місцевий стадіон, за яким виднілася велика вантажна станція. У центрі парку стояла невелика церква. Незважаючи на те, що була вже ніч, а релігійних свят найближчим часом не передбачалося, у церкві горіло світло.

Незнайомці розплатилися з водієм, і вийшли з машини. Катя теж вийшла слідом за своїми викрадачами.

Біля входу в церкву на них уже чекав Ріко. Провівши своїх “гостей” усередину церкви, священик про щось із ними переговорив незнайомою мовою, передав незнайомцям якийсь важкий мішок, і лише потім звернувся до дівчинки:

- Вибачте, пані, треба поспішати. Ці шановні панове побоюються, що за вами могла бути погоня.