1.7

Аня сиділа в коридорі лікарні, дивлячись на двох людей у ​​масках та з автоматами, які охороняли вхід до палати, де лежала її сестра. А чи сестра? Те, що вона зробила з тим мажором, який убив їхню матір, дивна мова, дивні сни та здібності, не було схожим на ту завжди веселу та мрійливу дівчинку, яку Аня знала уже десять років і звала своєю сестрою. Все це не вкладалося в голові Ганни. Хіба десятирічна дівчинка здатна зробити все це?

"Хто ж ти насправді, Катю?" — запитувала вона себе, і не могла знайти відповіді. На вулиці вже давно стемніло, більшість лікарів пішли додому, а чергова медсестра кілька разів уже робила дівчинці зауваження. Але спати не хотілося, а перебувати серед балакучих дівчаток, байдужих до чужого горя, вона просто не могла. Ось і сиділа сама в коридорі, поринувши у важкі думки.

Вона навіть не помітила як до неї підійшов високий блондинистий чоловік... Хоча, швидше - юнак років вісімнадцяти, не більше. Він сів поруч із нею. Подивився на двері і двох охоронців, на засмучену дівчину, і промовив:

- Чому така гарна дівчина нудьгує одна тут?

Ганна здригнулася від несподіванки.

- Пробач я не хотів налякати тебе. – Хлопець простягнув дівчині руку для привітання, і промовив: – Леонід.

- Аня, - машинально відповіла дівчина, потиснувши руку, і лише після цього подивилася на блондина. Високий, з відкритим обличчям і блакитними очима. Волосся довге зібране в охайний хвіст.

"З такою зовнішністю потрібно зніматися для обкладинок журналів, а не лікарнями ходити." - подумала Аня, але відповіла кивнувши у бік двох охоронців:

- Там моя сестра...

- Розумію, - голос хлопця висловлював співчуття, - погано, коли рідні хворіють. Але, - його голос змінився, став веселішим, - сидіти тут і ревіти не вихід. Пішли, пригощу тебе кавою та морозивом.

- Боюся не вийде, адже я теж, як би, пацієнтка.

- Та годі тобі, невже ти ніколи не порушувала правил? Та й до десятої години ще є час. Я встигну тебе повернути.

Аня посміхнулася хлопцеві.

- Гаразд, ходімо...

Леонід виявився веселим та товариським хлопцем. За цей час проведений з ним Аня навіть забула про свої турботи та переживання. Їй було добре. Добре поряд із ним. Але все рано чи пізно закінчується. Настав час розлучатися.

Блондин, як і обіцяв, провів дівчину до самої палати. На плечах дівчини була накинута його куртка.

- Сподіваюся, ми побачимось взавтра? - запитав він, дивлячись у вічі Ані.

- Так.

- Тоді добраніч. - Він нахилився і поцілував дівчину. І від цього поцілунку серце дівчини пропустило удар. Вона зрозуміла, що закохалася у Леоніда. – До завтра.

- До завтра...

Вона дивилася вслід хлопцеві, який так і забув забрати свою куртку, доки той не зник за поворотом коридору, а на її обличчі грала мрійлива посмішка.

Аня хотіла вже піти спати, але вирішила знову поглянути, що діється в її сестри.

Підійшовши до палати своєї сестри, дівчина помітила, що обидва охоронці біля дверей палати Каті лежать непритомні. Двері в палату були відчинені. Зазирнувши всередину, вона жахнулася. Її сестри не було.

Паніка почала підбиратися до душі Ані. Тремтячими руками вона дістала телефон і набрала номер батька. Але телефон не відповів.

– Що тут відбувається? – почула дівчина голос, обернувшись вона побачила Леоніда. - Я забув у куртці документи, повернувся, а в палаті тебе нема...

– Катя зникла. - Намагаючись не розплакатися, сказала Аня, і що б хлопець не побачив її сліз, повернулася до вікна.

Крізь пелену сліз, що наступили на очі, вона побачила двох чоловіків, які вели до освітленого вуличними ліхтарями таксі дівчинку. Придивившись, вона впізнала свою сестру.

- Катя! Вони ведуть її! Вони викрали її!

Леонід підскочив до вікна, кілька секунд розглядав обстановку, і обійнявши дівчину за плечі, промовив:

- Ходімо. Я на машині ми наздоженемо їх...