Пролог

Ріко Ауреліус Сарт уже десять років жив у цьому смердючому, пропахлому бензином і горілим пластиком світі. Десять років він його ненавидів і мріяв повернутися додому. Але, це було неможливо.

Десять років тому він закінчив навчання у храмі Хель, але жерцем так досі й не став. Багато його друзів і знайомих тихенько сміялися з нього. Називали невдахою. І якщо чесно - було за що. Всі вони вже давно стали тими, ким мали стати, а він змушений  витрачати своє життя в цьому смердючому, метушливому світі, жителі якого забули все: забули богів, забули магію, забули що вони Люди — лише діти природи, діти цього світу, а не його володарі...

Він був найкращим учнем свого часу. При народженні його відзначила сама богиня, що виділяло його серед інших учнів. Але коли настав час пройти випробування, і стати жрецем, Хель відвернулась від свого обранця, і він з тріском провалив випробування. Його відправили в цей смердючий світ, який місцеві жителі називають Землею, як одного з багатьох провідників - служителів смерті.

Для молодого та амбітного жреця це був сильний удар. Опуститись нижче він уже не міг. Але й вибратися з цієї помийної ями теж. От і доводилося жити в цьому світі, виконуючи найбруднішу роботу — шукати загублені душі, і відправляти їх у храм, де ними вже займалися жреці.

І він ненавидів цю роботу. Адже загублені, або як їх ще називають неспокійні душі, це душі тих, кого не торкнулася Хель у мить їхньої смерті. Ці душі не можуть покинути світ, і від цього страждають, приносячи страждання живим. А цей світ, незважаючи на те, що храм уже понад тисячу років надсилає сюди провідників, все ще кишів загубленими, і тому було багато причин. Втрата зв'язку з природою світу і його істинними богами призвела до того, що люди самі придумали собі богів, придумали вірування, які не дозволяють душам самим вирушити до Хель, а точніше до подібних Їй богів, що жили колись у цьому світі і, очистившись у їх обіймах, перейти у нове життя. Хоча, багатьом померлим все ж таки допомогли уникнути ув'язнення цього світу провідники. Ставши священиками нових вірувань, провідники почали проводити душі померлих у храм, звідки Хель могла їх забирати у свої обійми.

Здавалося б все налагодилося...

Все змінилося, коли настало  двадцяте століття. Вік розбрату та кровопролитних воєн. Перша світова війна, революція 17 року та подальше знищення священиків, що залишили одну шосту частину цього світу без провідників, Друга світові війни, атомна зброя та катастрофи з десятками тисяч жертв, породили таку кількість неупокоєнних, що світ знову опинився на межі реальної появи нежиті, як це було тисячу років тому.

Молодим провідниками розповідають про їхню велику місію, про те, що вони рятують світи від сумної долі — поглинання світу нежиттю, чи пак, ще гіршої долі - провалення цілого світу у потойбіччя. Але Ріко мав стати жерцем і знав правду. Він знав, що вся ця робота не приносить жодної користі. Світів дуже багато, а провідників дуже мало. Навіть у його рідному світі, тому де й стоїть храм Хель, межу неповернення вже давно пройдено. Нежить з'явилася у світі, і з кожним роком її стає дедалі більше. Рано чи пізно ця ж доля спіткає і цей світ, що смердить бензином і вихлопними газами, якщо місцеві жителі не спалять його раніше в ядерному вогні.

І у всій цій історії найприкрішим було те, що Ріко був лише першим із жреців, хто не зміг пройти випробування. Першим, але далеко не останнім. З того часу, ось уже десять років, жоден жрець не пройшов випробування. Богиня не відповіла нікому. І навіть старші жреці вже давно не могли почути відповідь Хель. А у світах кількість неупокоєнних почала стрімко зростати. І ніхто не міг сказати, що сталося? Чому богиня відвернулася від своїх обранців?..

- Тату, тату, ти візьмеш мене завтра з собою на роботу?!. — веселий голос десятирічної дівчинки вивів Ріко із роздумів. На зупинці, де він сидів, уже зібралося багато людей. Чоловік тридцять, не менше.

Надворі накрапав дрібний осінній дощ, і всі люди стовпилися під невеликим навісом критої зупинки.
Ріко подивився на дівчинку, яка відволікла його від таких важливих роздумів про свою важку долю.
Звичайна десятирічна дівчинка, з чорним волоссям, заплетеним у дві кіски, стояла, тримаючи за руку свого тата, чоловіка років тридцяти п'яти, у гарній фізичній формі, одягненого в пошарпаний костюм.

Поруч із ними стояла п'ятнадцятирічна дівчинка-блондинка, сестра десятирічної малечі, розглядаючи щось у своєму телефоні. З іншого боку від дівчинки, що привернула увагу Ріко, стояла красива жінка із втомленими очима — її мати.

Нічого особливого, звичайна сімейна пара.

Але щось не дозволяло Ріко відвести погляд від дівчинки. Щось невловиме, не дозволяло йому зосередитись на чомусь іншому.

Через це він не помітив, як на дорозі з'явився дорогий спортивний автомобіль. Не зменшуючи швидкості, він пролетів перехрестя на червоне світло, кілька разів вильнув, обганяючи машини, що плентались попереду, і, так само, не зменшуючи швидкості, вилетів з дороги на тротуар, помчав до зупинки.

Ще одну мить, і сталеве чудовисько на повній швидкості врізається в натовп людей, розриваючи їх на шматки, калічачи, і розминаючи своїми колесами. Розмелюючи їх бампером у сталеву огорожу критої зупинки.

Все навколо вмить наповнюється криками болю, жаху та розпачу та паніки. А також добре знайомими провіднику запахами смерті та крові. Шматки людських тіл розлітаються у різні боки. Кров потрапляє на тих, кому, таки, пощастило не потрапити під смертельний удар.

Автомобіль пробиває обшивку зупинки, і врізавшись у електроопору, завмирає.

Крізь стогін і крики чути веселий сміх п'яного водія-мажора, що лунав із середини понівеченої автівки крізь розбите від удару вікно. Водій, все ще, перебував під впливом наркотиків.

Свідки страшної трагедії дзвонили до поліцію та у швидку. Водії деяких автомобілів, що були неподалік, діставали з машин аптечки, хоча були й ті, хто просто поїхав далі, не звернувши увагу на чуже горе.