Глава 18

У сутінках кімнати, осяяній лише променями сонця, що сідало Валентина Іванівна з тривогою в очах спостерігала за дочкою. Її руки нервово смикали край фартуха. Ганна, немов тінь, рухалася кімнатою, відчиняючи дверцята шаф і тумбочок, витягуючи з них речі та з безжальним поспіхом запихаючи їх у дорожню сумку.

Раптово, немов хижак, що чекає на здобич, Валентина Іванівна кинулася до дочки, схопила її за лікоть і змусила повернутися обличчям до себе. Її голос, зазвичай спокійний і впевнений, зараз пролунав різко і холодно:

- Подивися на мене! - вигукнула вона. - Невже ти переїжджаєш до нього?

Ганна, приголомшена раптовим нападом матері, спантеличено втупилася на неї:

- Про що ти, мамо? - пробурмотіла вона. - Я ж уже говорила, що мене не буде вдома кілька днів. Ви з Інокентієм Петровичем зможете побути наодинці, а то весь під'їзд уже гуде, що я заважаю вам бути щасливими.

Валентина Іванівна, замість того щоб почути в голосі доньки нотку образи, вперто підібгала губи й, немов собака-шукач, пустилася в атаку:

- Що він із тобою зробив? - вибухнула вона. - Ти закохалася в нього?

Ганна, відмахнувшись від слів матері, немов від настирливої мухи, пирхнула:

- Звичайно ж ні!

- Тоді чому ти так поспішаєш до нього? - не вгамовувалася Валентина.

- Мамо, я ж уже сто разів говорила, - протягнула Анна. - Я просто поживу в заміському будинку, поки господар буде у від'їзді.

Валентина Іванівна, споглянувши на доньку недовірливим поглядом, уперла руки в боки:

- Донечко, - протягнула вона, намагаючись надати голосу лагідності, якої їй явно не вистачало. - Звідки в тебе ці нові речі та зачіска? Ти що, ступила на слизьку доріжку?

Ганна, не витримавши абсурдності звинувачення, розсміялася:

- Не вигадуй, мамо, - прошепотіла вона.

- Тоді навіщо ти Гришу відштовхнула? - наполягала Валентина, не полишаючи спроб докопатися до істини.

-Тому, що він не в моєму, а у твоєму уподобанні, мамо? - коротко відповіла Ганна, не відволікаючись від свого заняття. Мати невдоволено скривила губи:

- Зате до цього фінансового мішка ти, бачу, прихильна? - слова матері випромінювали гостру отруту засудження, застрягаючи шпильками в серці Ганни.

Аня перервалася і кинула в бік матері докірливий погляд:

- Мамо, твої вічні підозри та недовірливість дратують мене! Ти поводишся так, ніби я все ще дитина, яка потребує опіки. Але я давно не зелена дівчинка - мені сорок років, я цілком доросла і самостійна жінка.

Похмурий вираз не сходив із материнського обличчя, немов хмари згущувалися на  її зморшкуватому обличчі.

- Та ж таки, пам'ятаю-пам'ятаю, - протягнула вона з кислою міною. - Адже ти так само нерозважливо бігла до свого колишнього чоловіка-підлабузника Льончика. Немов сліпа, заворожено слідуючи за негідником. Як тільки я тебе тоді не відмовляла, як тільки не сварила...

Її погляд потьмянів від гірких спогадів.

- У твоїх очах, коли ти закохуєшся, спалахує той самий шалений вогник, що і в тої кози, яку ні високий частокіл, ні гострі вила не можуть зупинити від того, щоб улізти на сусідську грядку і зжерти там той самий заборонений капустяний кущ!

Ганна, на секунду застигнувши, зловила себе на міркуваннях над цим образним, але прикрим порівнянням. Вона впилася розсіяним поглядом у материнське обличчя, немов бачачи його вперше.

- Ти ніколи не перестанеш дорікати мені за помилки? - запитала вона, намагаючись стримати тремтіння в голосі.

- Про що ти говориш, донечко? Я ж тобі тільки добра бажаю! - вигукнула Валентина Іванівна, щиро не розуміючи образи доньки.

- Не хвилюйся, мамо, - промовила Ганна, ледь стримуючи саркастичну посмішку. - Твоя коза, навчена досвідом, уже не рветься в чужі городи. Скоро повернеться до твого затишного хліва, під твою пильну опіку.

У її голосі звучала не тільки образа, а й рішучість.

Губи Валентини Іванівни твердо зімкнулися, ніби їй наклали на рот кілька вузлуватих швів. Зморшки на її обличчі проступили різкіше, обрамляючи обурено зіщулені очі. Не промовивши жодного слова, вона лише споглянула на доньку сердитим, уважним поглядом і, розвернувшись, поспіхом поквапилася геть стрімкими квапливими кроками.

У темних надрах старого трюмо панував непролазний хаос. Валентина Іванівна гарячково рилася в ньому, відкидаючи геть купу пожовклих листів, старих рахунків, якихось ганчір'яних клаптиків і ниток. Нарешті її пальці натрапили на щось тверде і холодне. Жінка вивудила з мотлоху на світло маленький металевий ключ, що бовтався на вицвілій стрічці. Вона міцно стиснула знахідку в долоні й, накульгуючи, попленталася до доньчиної кімнати. Двері були прочинені, але Валентина Іванівна навшпиньки підкралася й обережно вставила ключ у щілину, затамувавши подих. Тихенько повернувши його тремтячими пальцями, Валентина Іванівна зуміла замкнути двері зсередини без найменшого звуку.

- Ну-ну, подивимося, хто ж тобі голову морочить!

Не гаючи ні хвилини вона кинулася з квартири з тією швидкістю, яку їй дозволяла розвинути запалена подагра. Автівки Анниного залицяльника біля під'їзду не виявилося. На лавці понуро смакувала насіння колишній домоврядник, баба Тамара. Попри давно втрачену посаду, вона, як і раніше, тримала вухо гостро, пильно стежачи за порядком.

- Тамара, ти тут нікого підозрілого не бачила? - запитала Валентина Іванівна.

- Поки що все тихо, - буркнула бабуся, клацнувши зернятком на зубах. - Але за рогом припаркувався підозрілий об'єкт. От сиджу й думаю, чию квартиру винесуть цього разу? Минулого разу, коли ті на Жигулях приїхали, обчистили того немісцевого торгаша, що на першому поверсі в сусідньому під'їзді квартиру винаймав. А тепер ці... на здоровенній бандитській машині... Може до депутата місцевого завітають? – розмірковувала жінка.- То було б чудово...

Трохи накульгуючи на хвору ногу, Валентина Іванівна шкандибала в напрямку, вказаному Тамарою. Побачивши величезну чорну машину з тонованими вікнами й величезними колесами, жінка навіть трохи злякалася. Невже Аня зв'язалася з бандитами?