Глава 7

Ганна крокувала додому, проводжаючи поглядом пурпурний захід сонця. Ганна поверталася додому під вечірніми променями вечірнього сонця, що сідає. Коли вона підійшла до під'їзду свого будинку, її погляд одразу привернула колоритна група людей, що влаштувалася на лавочці біля входу.

Там, оточені поважною увагою перехожих, гордо й поважно сиділи найстарші дами будинку. Вони були справжніми берегинями традицій і духу двору, і романтично називали себе "Небесні ластівки".

У центрі уваги цієї невеликої групи сиділа Валентина Іванівна, безсумнівна королева двору, чий бездоганний смак диктував моду вже не одне десятиліття. Як завжди, її образ являв собою яскраву феєрію фарб і сміливих стилістичних рішень. Погляди притягувало масивне намисто з різнокольорового скла, що спадало каскадом на пишний бюст, переливаючись, немов дорогоцінне каміння. Великі браслети на зап'ястях королеви виблискували спалахами вечірнього сонця під час кожного її жесту, ніби дражнивши оточуючих грою світла.

Вона була одягнена у довгу бавовняну сукню, прикрашену дрібним квітковим візерунком. Короткі рукави до ліктя підкреслювали витончені руки, а прості капці з м'якої шкіри, розшиті золотими нитками, додавали зручності образу, не жертвуючи при цьому елегантністю.

Решта дам, одягнені більш стримано, із захопленням поглядали на яскраву Валентину Іванівну. У їхньому вбранні та аксесуарах вгадувалися відгомони колишньої моди: яскраві акценти, спроба не відстати від трендів.

Ганна посміхнулася про себе, дивлячись на яскраво вдягнутих літніх дам: "Вони більше схожі не на небесних ластівок, а на квітчастих і гучних папуг, які осявають світ своїм яскравим оперенням".

Але вона нізащо не сказала б цього вголос настільки приємним і життєрадісним дамам. Вони напевно образилися б на таке порівняння, адже кожна з них почувалася справжньою королевою двору.

Ганна підійшла ближче до дружньої компанії найстарших мешканок будинку. Вони прожили поруч одна з одною не мало і не багато, а цілих сорок років відтоді, як оселилися в цьому будинку.

- Здрастуйте! - привітно звернулася вона до них. - Який приємний і теплий вечір.

Почувши її голос, пані дружно пожвавилися й усміхнулися.

- Ах, дівчинко моя, як я рада тебе бачити! - вигукнула Валентина Іванівна, поплескавши її по руці. – Сідай до нас.

- Так-так, дорогенька, приєднуйся! - радісно загуділи інші. - Нам якраз не вистачало звісток із зовнішнього світу.

- Чи не зарано ви мене записуєте у свій колектив? - усміхнулася Анна.

- Люба, так чи інакше на всіх жінок із нашого подвір'я, якщо не трапиться дива,  чекає ця сама лавка, - усміхнулася одна зі стареньких.

- Дякую, я все сподіваюся на своє диво, тож краще додому піду.

- Але ти просто зобов'язана дізнатися приємні для тебе новини! Адже ми тобі гарного жениха знайшли! Інженер, неодружений, і кіт у нього є, - випалила одна з дам, але Валентина Іванівна тут же міцно штовхнула її в бік, наказуючи замовкнути негайно.

Але Ганна вже все зрозуміла і трохи сердито поглянула на матір, яка як ні в чому не бувало сиділа в товаристві літніх подруг:

- Тааак...- уперла Ганна руки в боки. - А ну, розповідайте, що ви тут знову від мого імені провертаєте?

- Нічого не провертаємо, - в один голос закудахтали бабусі, підкоряючись німому наказу своєї командирки Валентини Іванівни.

- Мамо! - наполегливо вигукнула Ганна. - Може, зізнаєшся вже, що сталося за моєї відсутності?

Під пильним поглядом доньки мати неохоче здалася:

- Та нічого не сталося. Ми просто розмовляємо.

Решта дам зберігали тривожне мовчання, переглядаючись одна з одною. Нарешті, тітка Маша не витримала:

- Вибач, донечко, ми ж про тебе турбуємося. Ти молода ще й тобі пара потрібна. Не можеш вічно з мамою жити, та ще й у її тісній квартирі.

Валентина Іванівна тут же винувато опустила очі. Ганна розчаровано похитала головою. Отже, мама обговорює її справи з подругами, не соромлячись. Як важко домогтися від матері хоч краплі такту й обережності в словах! Але важливо було зовсім інше.

- Таак, тітко Марійко, зізнавайтеся, до мами знову Інокентій Петрович приходив? 

Усі жінки як одна увімкнули функцію "я нічого не розповім", але й без слів було зрозуміло - так, приходив.

- Мамо, нам треба поговорити, - сказала Ганна серйозним тоном. Валентина Іванівна піднялася з лави з такою гідністю, що їй би позаздрила сама королева. Вони з донькою мовчки піднялися у квартиру.

Ганна, не стримавши роздратування, першою порушила тишу:

- Невже так необхідно виносити моє особисте життя на обговорення всього будинку?

Валентина Іванівна, зберігаючи спокій, парирувала:

- Та облиш ти, донечко. Вони мені як сестри. До того ж, хвилюються за тебе не менше за мене, - додала вона, прямуючи на кухню і вмощуючись на своє улюблене місце на чолі столу.

Ганна, пирхнувши від прикрості, вирішила не вступати в чергову суперечку, яка ні до чого не приведе. Але ось іншу тему слід було обговорити ґрунтовно.

- Гаразд, мам, я вже звикла до такої ситуації. Але мене зараз турбує інше. Я розумію, ти самотня і тобі потрібна чоловіча компанія. Але цей Інокентій Петрович... не найкращий варіант, чесно кажучи. Він же пияк і бешкетник! З ним одні проблеми. Ти заслуговуєш на когось кращого, з ким можна спокійно і радісно проводити час. Адже я хвилююся за тебе, мамо!

На що Валентина Іванівна зітхнула:

- Доню, ти зовсім його не знаєш. Він дуже інтелігентний і порядний чоловік, коли не п'є, - акуратно додала Валентина, захищаючи коханого. - І мені завжди подобалися погані хлопці. Інокентій такий живий і енергійний чоловік! З ними я почуваюся знову молодою і повною життя. До того ж багато чого в сімейному житті залежить від жінки, - повчально прорекла вона, знову набуваючи важливого вигляду суворої матрони. - Якщо в домі панують тепло і затишок, якщо ти пестиш і плекаєш своє гніздечко, то чоловікові нема чого щастя в пляшці шукати, - її зморшкувата рука стиснулася в повітрі, наголошуючи на значущості сказаних слів.