Ретрит для самотніх сердець

Перші три дні

«Саша явно вигадала знову щось шалене на наші голови», — подумала Ніна, ще здалеку побачивши, як сяяло обличчя подруги нестримною бурлуючою енергією.  

Струнка білявка з розтріпаними локонами швидким кроком наблизилася до столика на терасі кав’ярні, за яким сиділа Ніна, і шумно всілася на вільний стілець. Зовні вони з Ніною були схожі, наче сестри, та це не поширювалося на темперамент кожної з них

— Я знайшла, куди ми поїдемо в червні! — натхненно виголосила вона. — Ретрит в Карпатах! Не хвилюйся, там ніякої йоги, езотерики і всього такого.

— Ретрити завжди пов’язані з «усім таким», — скептично повела бровами Ніна. — І які Карпати влітку? Я хочу на море.

— Море, море, — Саша змахнула руками, чи то зображаючи плавання, чи просто від надлишку емоцій.— Щороку одне й те саме.

— Ми ніколи не їздимо в одне й те саме місце, — нагадала подруга.

— Місця різні, а сценарій один: валятися на переповнених пляжах, плавати, змивати із себе сіль, танцювати на вечірках, їсти однотипний фаст-фуд… А цей ретрит буде просто в ідеальному місці! Маленьке гірське озеро, дерев’яні будиночки — для кожного окремий, їжу будемо готувати всі разом на багатті... Зараз покажу їх сайт, там стільки фото і відгуків!

Ніна взяла смартфон з рук подруги і без великого ентузіазму скролила сайт. Фотографії справді були спокусливими — від них віяло цілковитим спокоєм і чистотою природи. Але тут жінка побачила назви ретритів.

— Ти кажеш у червні? — перепитала вона подругу.— Та в них же тут «Ретрит для самотніх сердець».

— Моє серденько ду-у-уже самотнє, — Саша театрально приклала обидві долоні до області серця. — А твоє — взагалі розлучене, — сумно додала вона.

— Розлучене і не шукає собі нових пригод, — Ніна відпила ягідного смузі з виглядом все ще абсолютної байдужості до ретриту.

— Це лише тиждень, — Саша махнула офіціанту. — Ти ж можеш подарувати мені сім днів свого життя?

Поки Ніна все ще боролася із сумнівами, до них підійшов смаглявий офіціант у темному фартушку з вишитою на ньому назвою ресторану. Коли він записав замовлення Саші, трохи провагавшись, сказав до Ніни:

̶  Я мимоволі почув вашу розмову про ретрит…

«Авжеж почув, — цьому Ніна зовсім не дивувалася. — Сашку чути й видно навіть з Космосу».

— Хотів сказати, — продовжив він, — що їздив на такий минулого року. І це не щось, де вас із кимось зводять… сватають. Навпаки, допомагають усвідомити, що бути самому, в сенсі без пари, — це не проблема, і зовсім не трагедія. І місце справді дуже гарне. А ще наставник Орест — він наче філософ і психолог одночасно. З ним так цікаво говорити.

— Дякую, Юрію, — посмішка Саші засяяла ще яскравіше. — Може, хоч з вашою допомогою умовлю її.

 

Ніна все ще не вірила, що робить це, хоча її смугасту валізу щойно забрали у багажне відділення компактного туристичного автобуса, а сама вона стояла перед пасажирськими дверима і крізь затемнені окуляри роздивлялася тих, з ким мала провести десь посеред гір весь наступний тиждень. Саша мило гомоніла з водієм, дивовижно худорлявим, як для цієї професії, чоловіком середнього віку.

«Хтось із них може бути маніяком, який переріже там нас усіх і згодує крукам», — погляд Ніни перебігав з одного обличчя на інше.

Шестеро жінок, включаючи їх із Сашею, п’ятеро чоловіків, рахуючи наставника Ореста, але без водія — той на ретрит не залишатиметься. Хтось виглядав втомленим, хтось, як і вона сама, все ще вагався чи сідати в автобус. Ентузіазм був помітним лише в Саші і ще однієї дівчини, яка вже явно накинула оком на наставника їхньої групи. То був високий блондин, на думку Ніни, надто молодий для свого звання. Та вона не могла не погодитися, що від одного його виразу обличчя і голосу ставало якось дивовижно спокійно.

«Спасибі, хоч не «гуру» просить себе називать, — думала Ніна. — Хоча, суть десь та сама».

В цей момент до неї підійшов Орест, злегка торкнувся плеча й запитав:

— Хочете залишитись тут, у своєму звичному житті?

Ніна сприйняла це, як виклик. Вона зняла свої окуляри, і рішуче глянувши в сірі очі наставника, відповіла:

— Я хочу провести незабутній тиждень у Карпатах, — після чого розвернулася і пішла сідати в автобус, переймаючись лиш тим, чи не закороткою виглядала її квітчаста сукня, коли вона піднімалася по сходинках.

«Принаймні тут не треба виходити із зони комфорту в буквальному сенсі», — Ніна оглядала свій дерев’яний будиночок, де була рада побачити чистеньку душову й білий умивальник з круглим дзеркалом над ним, цілком пристойне ліжко, на яке, щоправда, їй самій потрібно було заслати постіль, і полички для речей, де, попри її скептичні очікування, не виявилося пилу. Все виглядало так, як і обіцяли фото на сайті.

— Ну як тобі? — Саша звичним ураганом залетіла в двері. — Тут точнісінько так само, як і в моєму! Супер! Я просто в захваті.

— Я теж, — зізналася Ніна. — Мій захват не такий очевидний, але станом на зараз я рада, що ти вмовила мене на цю поїздку.

— І тебе вже не лякає тиждень без мобільного зв’язку й Інтернету? — Саша всілася на матрац, і підібгала під себе ноги.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше