Глава 4

Кіра посміхнулася та встала з-за столу. Вона зробила кілька кроків та зупинилась біля бару. Марина стояла до неї спиною та готувала каву. Вона не помітила підморгувань та не почула тихого шипіння за роботою кавомашини.

Кіра дістала з сумки маленьке пакування паперових хустинок і кинула через бар. Марина побачила як їй під ноги впали серветки й здивовано підняла голову. Кіра жестами покликала її до себе. Матвій, що спостерігав за цим, прикрив рота долонею.

Марина віддала готові напої Андрію з тацею та наблизилась до Кіри.

— Що таке?

— Скажи, у Матвія є діти?

Марина повернула голову:

— У Матві…

— Не обертайся! — Кіра стукнула долонею по столу та мимоволі забила мізинець. Вона скривилась та тихо зашипіла. — То як? Є?

— Не знаю. Наче ні. А що?

— От же ж пад…

— Кіро!

— Ну, нічого, — вона з силою стиснула ручку сумки, — я йому ще покажу…

Невідомо, що саме Кіра збиралась показувати, але за сорок хвилин вона вже тікала з РАЦСу. Матвій сперся на підвіконня. Він з усмішкою спостерігав, як дівчина спочатку ледь не кинулася під машину, а потім намагалась переконати таксиста, що їй зараз важливіше поїхати, ніж йому дістатися до замовлення.

Наступного дня Кіра з войовничим настроєм відчинила двері ресторану та впустила перед собою трирічного хлопчика.

— Кіро, тікай, — Марина, що побачила її, вибігла назустріч та кивнула за спину. — Не знаю, що між вами вчора сталося, але…

— Я нікуди не побіжу. Я ще його, — вона пальцем вказала на сходи, — з сином познайомлю.

— З яким сином? У тебе немає дітей, — Марина перевела погляд на малого, що слухняно стояв біля Кіри. — Це хто?

— Не знаю, на вулиці стояв біля АТБ. Гарненький такий. Я й вирішила забрати, — вона присіла та поправила комірець хлопчика.

— Ти що…

— Жартую, — Кіра випросталась. — Це Андрійко. Син моєї подруги. Позичила його на кілька годин. Щоб з отим розібра…

Вона заклякла та замовкла на половині слова, коли побачила, Матвія, що спускався сходами. Невже… Це був не жарт? Не міг же він за такий короткий час знайти малих близнюків!

Марина побажала подрузі удачі та швидко повернулась на робоче місце.

— Привіт, Кіро. Я такий радий, що ти прийшла, — Матвій широко посміхнувся.

Ще б вона не прийшла після семи пропущених викликів та більш як десять солодких повідомлень з найяскравішими зізнаннями в коханні.

— Привіт, — Кіра посміхнулась у відповідь та подумала, що варто було сказати, що у неї п’ятеро дітей. Бо поки вона на одну програвала.

— Познайомся, це Софійка та Дмитрик, — маленькі близнята тулилися до ніг чоловіка та з обережністю косилися на дівчину.

— Дуже приємно, — вона натягнуто посміхнулась. — Я Кіра, а це Андрійко.

— Скоро ми всі житимемо разом. Так? — Матвій весело підморгнув та кивком покликав за собою. На другому поверсі він попросив зніяковілу помічницю приглянути за трьома дітьми та потягнув Кіру в кабінет.

Матвій всадив її на місце за комп’ютером та дістав з верхнього ящичка столу невеликий стос надрукованих аркушів.

— Це що?

— Шлюбний договір, — він всівся на сусідній стілець та простягнув Кірі ручку. — Я не хочу тебе ображати, але, думаю, ти розумієш мої хвилювання. Не хочу, щоб діти залишились на вулиці, якщо зі мною раптом щось станеться.

Якщо вже йти на авантюру, то з обережністю. Ресторан — занадто велика ціна.

— Як підпишеш, можемо одразу повернутися до РАЦСу. Сподіваюсь, сьогодні ти добре себе почуваєш? — вчора Кіра сказала, що їй недобре і треба до вбиральні, а за дві хвилини Матвій побачив крізь вікно, як вона перебігала дорогу.

— Так, звісно, — посмішка на її обличчі потьмянішала, а пальці, що стиснули ручку, засудомили. Кіра пробіглась поглядом по першій сторінці, другій… — Ні, це вже занадто, — вона з гучним стуком відклала ручку та закрила очі долонею.

Зліва долинуло полегшене зітхання.

— Я вже думав, доведеться одружуватися, — Матвій запустив долоню в темне волосся та розслаблено відкинувся на спинку стільця. — То скасовувати залу на вечір? Чи вже знову передумала? — Матвій скосив на Кіру насмішкуватий погляд. — Ти така непостійна.

— Це все, щоб мене провчити?

— Авжеж, — Кіра підняла на нього похмурий погляд. — Ну, гаразд, договір підготовлений вже давно. Ніколи не знаєш, коли доведеться брати шлюб. А мені, зрештою, є що втрачати.

— А діти? Твої?

— Тільки один.

Кіра задумливо насупилася. Вона вже відкрила рота, щоб щось заперечити, як Матвій додав:

— Жартую. Це діти сестри.

На хвилину запанувала тиша.

— Гаразд, я все зрозуміла, — Кіра встала з-за столу та зітхнула. — Більше ніяких дзвінків, переслідувань та повідомлень.