Глава 2

Цифровий годинник, що стояв на столі в кабінеті, показав п’яту вечора.

— Чому ти сказав Кірі, що у тебе ділова зустріч?

Матвій пів хвилини перебирав варіанти речень, які його уява деформувала у дивне питання. Здавалося, обговорення бюджету жодним чином не дотикалося до нав’язливої прихильниці. Він відвернувся від монітора та зупинив збентежений погляд на Руслані.

— Тому, що їй байдуже на все, що я кажу? — він кивнув на завалений листівками та помальованими сердечками записками журнальний столик. Руслан, який знав, що вісімдесят відсотків тих витворів мистецтва належали руці Кіри, підтиснув вуста. Матвій важко зітхнув та потер перенісся. — Я не хотів, щоб вона знову почала фантазувати про наше майбутнє весілля. Це чомусь відлякує інших дівчат, — пальці мимоволі стиснулися в кулак. — А чому ти питаєш?

— Тому, що у мене склалося враження, що ти морочиш їй голову.

— Відколи тебе це хвилює? — Матвій примружився та задумливо торкнувся великим пальцем підборіддя. — Вона тобі подобається? — Руслан мовчав. Він не заперечував. — Послухай, я з нею навіть не фліртував.

— Що не схоже на тебе, — він взяв порожню склянку та набрав холодної води з кулера.

— Мене не приваблюють божевільні, — Матвій скривився, насупився та повернувся до екрана комп’ютера.

— Вона не божевільна. Просто плекає надію, — Руслан поколихав воду у стакані та зробив ковток.

— Не божевільні розуміють відмову, — категорично заперечив Матвій. — Якщо вона тобі так подобається, чому у неї залишається час на мене? Покликав би її на побачення. Може б захопилася стосунками й дала мені спокій.

Скло посудини скрипнуло під пальцями, що з силою стиснули її.

— Ми були на побаченні. За тиждень до того, як вона почала упадати за тобою, — склянка з глухим стуком опустилась на стіл.

Палець завис над кнопкою миші. Неочікувана хронологія стосунків.

— Я не залицявся до неї, — Матвій відчужено відкинувся на спинку стільця. Уявний пазл з диким малюнком реальності почав потроху складатися. — Вона вилила на мене каву та зізналась в коханні.

З першого погляду.

— Я не забиваю їй памороки.

Поки що.

— Я відправлю документи, — прохолодно озвався Руслан, забрав теку та вийшов з кабінету.

Матвій залишився на самоті. Він задумливо постукав пальцями по столу. Розуму торкнулась шалена думка. А раптом Кіра не божевільна закохана, що не розуміє відмови? Можливо, причина її дивної поведінки полягає в чомусь іншому?

Наступного дня Руслан допоміг узгодити всі організаційні питання та підписати документи для проведення сумісної виставки картин. Кіра захоплювалась його раціональністю та адміністративними навичками, яких їй так не вистачало. Але взаємністю, на жаль, відповісти не могла. Як вона й боялася, після завершення справ він потягнув її пити каву. Марина від пропозиції скласти їм компанію відмовилась. Вона хотіла встигнути забрати картину з минулої виставки до дня міста до зачинення будинку художника.

У п’ятницю Кіра, як завжди після роботи зазирнула до ресторану. На щастя, чоловіків поблизу не було.

— Як пройшло побачення з Русланом? — насмішкувато поцікавилась Марина.

— Ніяк. Я вилила на нього каву та поїхала додому.

Обличчя Марини скам’яніло:

— Ти не пробувала якось інакше комунікувати з чоловіками? — Кіра на це лиш невизначено хитнула головою. — Ти навіть не уявляєш, наскільки тобі щастить на вихованих людей. Колись після чергової такої витівки ходитимеш з синцями.

— А що я мала зробити? Мої відмовки для нього нічого не значать. Якби я вилила каву на себе, він поїхав би зі мною. А так йому довелось їхати перевдягатися. А я, звісно, часу на очікування не мала.

Боковий зір вловив рух на сходах. Кіра побачила Матвія, що спускався до зали, та непомітно озирнулась. Руслана поблизу не було. Зрештою, як і бажання продовжувати спектаклі. Вона вирішила залишитися на місці та попити каву у тиші.

Матвій цілеспрямовано наближався до неї. Невже більше не переховувався?

Коли він зупинився на відстані одного кроку, Кіра удала, що тільки помітила його.

— Привіт! Я така рада тебе бачити, — вона розпливлась у посмішці та спорснула з високого стільця.

— Привіт, Кіро. А я який радий, — Матвій посміхнувся у відповідь. За мить він подолав коротку відстань та захопив дівчину в міцні обійми.

Зіниці Кіри розширилися від подиву, а посмішка на обличчі перетворилась на гримасу. Матвій з силою притискав її до себе та не спішив відпускати. Весь цей час вона заціпеніло стояла та боялась поворушитись.

— Ходімо, вип’ємо кави, — після обіймів Матвій не розірвав фізичний контакт. Він взяв Кіру за руку, самостійно зачепив за власний лікоть та повів до столика біля вікна. — Ти голодна?

— Моя кава, — Кіра спробувала вислизнути з міцної хватки та потягнулась вільною рукою до чашки, яку для неї виставила Марина.

Матвій м’яко торкнувся руки, що майже дотягнулась до посудини.