Розділ 87. Консультація

Того ж вечора, ще до того як ожила рація, Максим довго сидів із телефоном у руці, відкривши контакт сестри, — не набираючи, просто дивлячись на номер, на маленьке фото поруч із іменем, зроблене ще на чиємусь весіллі кілька років тому.
Він не знав, що сказав би, якби подзвонив. Не міг придумати жодного речення, яке було б чесним і водночас не вимагало б пояснень, яких він дати не міг. Він посидів так кілька хвилин, тоді вимкнув екран і відклав телефон, не подзвонивши, — не тому, що вирішив цього не робити, а тому, що рішення, здається, ухвалилося десь поза ним, без участі волі, задовго до цього вечора.
Рація ожила ввечері, раніше звичного часу вечірнього сеансу зв'язку, — Максим почув потріскування, коли саме зачиняв ворота, і поспішив до прибудови, не одразу зрозумівши, що виклик адресований саме йому.
— Сто шостий, — пролунав голос, молодий, невпевнений, з тим самим тремтінням, яке буває в людини, що вперше користується незнайомим обладнанням. — Це... це працює? Мене чути?
Максим натиснув кнопку передачі.
— Чути, — сказав він. — Хто на зв'язку?
— Вибачте, що турбую поза розкладом, — сказав голос. — Мені передали цю частоту як... як контакт для консультацій. Сказали, ви довше в цьому, ніж я.
Максим на мить завагався, усвідомлюючи, що вперше опинився по інший бік цього самого діалогу, який сам вів лише кілька місяців тому, розгублений так само, як цей незнайомий голос зараз.
— Слухаю, — сказав він. — Що сталося?
— Тут... — голос затнувся, ніби підбираючи правильні слова. — Тут дещо не збігається. Кількість приміщень за документами інша, ніж я нарахував особисто. Двічі перевірив.
Максим на мить заплющив очі, згадуючи власний перший тиждень тут, лазерний далекомір, число, яке виникло нізвідки, і Ольгу Богданівну з архівом, і те відчуття, ніби земля під ногами перестала бути настільки твердою, як здавалась учора.
— Скільки за документами? — спитав він.
— Сто чотирнадцять.
— А фактично?
— Сто п'ятнадцять.
Максим мовчав кілька секунд, дозволяючи собі усмішку, якої співрозмовник на іншому кінці не міг побачити, — не глузливу, а таку, яку дозволяє собі людина, що впізнає власний давній страх у чужому голосі.
— Це нормально, — сказав він нарешті.
— Нормально? — голос на іншому кінці прозвучав здивовано, майже обурено. — Як може бути нормальним зайвий каземат?
— Не знаю, — сказав Максим. — Але це не означає, що щось не так. Перевіряйте виміри. Записуйте все. Не панікуйте, поки не з'явиться причина панікувати по-справжньому.
— А коли з'явиться?
— Дізнаєтесь, — сказав Максим. — Повірте, це буде очевидно.
Тиша тривала кілька секунд — той тип тиші, коли людина на іншому кінці лінії обдумує почуте, шукаючи в ньому більше, ніж було сказано прямо.
— Дякую, — сказав голос нарешті. — Не знав, що чекати такої відповіді.
— Якої відповіді ви чекали?
— Не знаю. Пояснення, мабуть.
— Пояснень поки не буде, — сказав Максим. — Тільки досвід. Він накопичується поступово.
Вони домовились про наступний сеанс зв'язку, попрощались коротко, по-службовому, — і Максим ще довго сидів, тримаючи рацію в руках, думаючи про те, як швидко, майже непомітно він сам перейшов із категорії людини, що ставить питання, у категорію людини, до якої звертаються з питаннями.
Він відкрив службовий зошит, знайшов сторінку журналу чергувань — той самий, товстий, зі стертими датами найдавніших записів, — і дописав унизу коротку нотатку олівцем, тим самим почерком, яким робив усі свої записи останнім часом:
«Новий контакт. Сто п'ятнадцятий замість ста чотирнадцяти. Порадив: записувати, не панікувати».