Розділ 86. Тільки б не він

Телефон задзвонив увечері, за три тижні після від'їзду, — номер, якого Максим не мав у контактах, але впізнав миттєво, ще до першого слова.
— Це я, — сказав голос.
— Впізнав, — сказав Максим.
Коротка пауза, потім звичне, буденне:
— Як форт?
— Тримається, — сказав Максим.
Пауза була довшою за попередню.
— А ви? — спитав колишній комендант.
— Побачимо, — сказав Максим, і сам почув, наскільки природно це слово злетіло з язика, — те саме слово, яким сам колись відповідав на всі незручні питання, тепер стало його власним.
На іншому кінці лінії щось схоже на коротке, тихе гмикання — чи то схвалення, чи то впізнавання самого себе в чужій відповіді.
— У вас теж так було? — спитав Максим. — Спершу?
— Так само, — сказав колишній комендант.
Вони поговорили ще кілька хвилин про звичайні речі — про те, як влаштувався у сестри, про погоду під Львовом, про якийсь дрібний ремонт даху, яким він, судячи з тону, займався із задоволенням людини, що вперше за багато десятиліть могла дозволити собі клопотатися чимось абсолютно неважливим.
Перед тим, як попрощатися, він на мить замовк, і в цій паузі Максим відчув, що розмова ще не закінчена, хоча всі звичайні теми, здається, вичерпались.
— Знаєте, — сказав колишній комендант, — коли ви тільки мали приїхати...
Пауза.
— Були люди, які сумнівалися.
— У чому? — спитав Максим.
— Що саме ви впораєтесь.
Максим мовчав, тримаючи телефон, відчуваючи, як щось у грудях стискається — не тривожно, а якось важко й тепло водночас.
— І що тепер? — спитав він тихо.
— Тепер думаю, що помилялися, — сказав колишній комендант. — Не через те, що ви не ставили питань. Ставили, і ще й скільки. А через те, що боялися не тих питань.
— А яких треба було боятися?
— Тих, на які ви самі знайшли б відповіді, — сказав він. — Виявилося, це не страшно. Страшно, коли людина взагалі не питає.
Він замовк на мить, і в цій паузі Максим відчув щось інше, ніж полегшення попередніх реплік.
— Хоча, якщо чесно, — сказав колишній комендант, — я досі не знаю напевно, чи мав рацію. Не щодо вас. Щодо того, чи правильно взагалі колись перестати боятися.
Він не пояснив, що саме мав на увазі, і Максим не спитав.
Він попрощався коротко, буденно, як і почав розмову, — і Максим ще довго сидів, тримаючи погаслий телефон, думаючи не про сказане прямо, а про те, що почув між рядками: десь, задовго до його приїзду, двоє людей стояли біля цього самого форту й говорили про нього, боячись, що він не впорається, — і жоден із них тоді ще не знав, чим усе закінчиться.
Він вийшов із прибудови, подивився на форт, темний і тихий проти вечірнього неба, — той самий краєвид, який, певно, бачили десятки людей до нього, кожен зі своєю тривогою, сказаною чи не сказаною вголос.
Він ще довго стояв, дивлячись на форт.
Тепер він знав, чому це кажуть.