Розділ 84. Від'їзд

Комендант зібрав свої речі за один ранок — скриня, яку вони розбирали кілька днів тому, невелика сумка з одягом, більше нічого. Максим дивився, як він виносить це до старої машини, яку хтось із Гарнізону, судячи з усього, залишив для нього біля шлагбауму ще звечора, поки Максим спав.
— Куди поїдете? — спитав Максим.
— Спершу до сестри, — сказав комендант. — Живе десь під Львовом. Не бачилися дуже давно.
Він не уточнив, наскільки давно, і Максим не питав.
Вони стояли біля машини, обидва не поспішаючи закінчувати цю розмову, хоча сказати, здається, було вже нічого — усе важливе прозвучало раніше, за чаєм, над документами, під час обходів, які тепер належали вже тільки Максиму.
Комендант дістав із кишені останню річ — старий, потертий ключ, той самий, яким відмикав ворота в перший день, коли Максим сюди приїхав.
— Це вже ваше, — сказав він, простягаючи ключ.
Максим узяв його, стиснув у долоні.
— Замкну сьогодні я, — сказав він.
Комендант кивнув, і в цьому кивку не було ні полегшення, ні смутку окремо, а щось третє, для чого, здається, справді не існувало простого слова.
— Тепер ваша черга, — сказав він.
Він сів у машину, завів двигун — той самий нерівний, старий звук, який Максим чув уже багато разів, коли приїжджали гості. Опустив вікно.
— Дякую, — сказав Максим, не знаючи, за що саме дякує — за науку, за довіру, за все відразу.
— Нема за що, — сказав комендант. — Ви самі впорались.
Він виїхав за шлагбаум повільно, обережно, наче востаннє звіряючи в пам'яті кожен метр дороги, яку проїжджав тисячі разів. Максим стояв, дивлячись услід машині, поки та не зникла за поворотом, туди, де ліс приховував дорогу на Дубно.
Він ще довго стояв біля шлагбауму. Потім озирнувся.
Увесь двір форту був тихий.
І вперше нікого не було, кого покликати.