Розділ 83. Три документи

— Ще одне, — сказав комендант того ж дня, дістаючи з внутрішньої кишені старої куртки тонку картонну папку, зав'язану вицвілою тасьмою. — Це йде з посадою. Не з журналом. Окремо.
Він розв'язав тасьму обережно, розклав на столі три аркуші, кожен у власному, окремому конверті, пожовклому від часу.
Перший конверт містив один аркуш, угорі якого рукописним, старанним почерком, чорнилом, що вицвіло до бурого кольору, було виведено: «Останній наказ».
Решта тексту під заголовком розібрати було неможливо — чи то через вицвіле чорнило, чи то тому, що хтось навмисно замастив рядки під заголовком, лишивши тільки самі слова вгорі сторінки.
— Це той самий? — спитав Максим, дивлячись на аркуш, не наважуючись узяти його в руки.
— Так, — сказав комендант.
— Чому «останній»?
Комендант мовчав кілька секунд, ніби зважуючи, скільки саме можна сказати.
— Тому що після нього накази перестали віддавати, — сказав він нарешті. — Тільки виконувати.
— А чия це папка? Хто це написав?
— Архітекторів, — сказав комендант. — Не питайте більше. Це все, що я знаю напевно.
Він не додав нічого більше, і Максим, дивлячись на нерозбірливі рядки під заголовком, зрозумів, що питати про зміст немає сенсу, — навіть якби комендант знав відповідь, схоже, він не мав наміру її давати.
Другий конверт містив копію офіційного акта, друкованого на машинці, з печаткою, яку Максим уже бачив раніше в інших архівних документах: «Вхід №3 забетоновано. Вхід №5 засипано ґрунтом. Об'єкт законсервовано». Дата — 1951 рік, підпис нерозбірливий, посада вказана скорочено, кількома літерами, які нічого не пояснювали.
— НКВС, — сказав Максим, упізнавши формулювання.
— Вони теж пробували, — сказав комендант.
— Пробували що?
Комендант не відповів, лише кивнув на третій конверт, ніби пропонуючи подивитися самому, перш ніж питати далі.
Третій конверт містив аркуш зі списком — колонка прізвищ, дрібним, нерозбірливим почерком, обірвана десь на середині сторінки цифрою, обведеною в рамку: «198».
Максим перегорнув аркуш. Наступна сторінка була порожньою. Жодного продовження списку, жодного пояснення, чому саме на цій цифрі перелік закінчився.
— Що це? — спитав він.
Комендант мовчав кілька секунд.
— Не знаю, — сказав він.
Максим подивився на нього здивовано.
— Мені теж так передали, — сказав комендант.
Він забрав аркуші, склав назад у конверти, зав'язав тасьму тим самим вузлом, яким вона була зав'язана до цього, і простягнув папку Максиму.
Максим узяв її, відчуваючи вагу — не фізичну, картон важив небагато, а якусь іншу, ту, яку неможливо виміряти, — і поклав у внутрішню кишеню власної куртки, туди, де відтепер, судячи з усього, їй належало залишатися.