Розділ 81. Прийняли

Машина під'їхала у четвер вранці — звичайний сірий седан, нічим не примітний, такий, яким їздять інспектори чи страхові агенти.
Максим, побачивши його з вікна намету, подумав одразу: по коменданта.
З машини вийшов чоловік років п'ятдесяти, у простому піджаку, з тонкою шкіряною папкою під пахвою, — той тип людини, яку неможливо запам'ятати одразу після зустрічі: не високий, не низький, не примітний нічим, крім акуратно причесаного сивого волосся й окулярів у тонкій оправі.
— Доброго ранку, — сказав він, підходячи. — Я по документах.
Комендант вийшов йому назустріч, потиснув руку — коротко, без жодного натяку на ту усмішку, яку Максим бачив під час візиту Реформатора.
— Проходьте, — сказав комендант.
Вони сіли за стіл, той самий, за яким Максим снідав щоранку. Комендант приніс чай — три кухлі, третій для гостя, — і чоловік подякував так само просто, як подякував би за чай будь-хто, хто заїхав у справах на чужий об'єкт.
— Максим Северин? — спитав гість, звірившись із папкою.
— Так, — сказав Максим.
— Радий знайомству. Мене звати Григорій Іванович.
Він розкрив папку, дістав кілька аркушів — звичайних на вигляд бланків, надрукованих, із порожніми полями для підпису.
— Рапорт розглянули, — сказав він, звертаючись до коменданта. — Задоволено без зауважень. Стаж служби підтверджено, наступник визначений і пройшов період спільної роботи в достатньому обсязі. Заперечень немає.
— Дякую, — сказав комендант.
Григорій Іванович розклав бланки на столі — один, потім другий, третій, — коротко пояснюючи кожен: акт про завершення служби, акт про прийняття об'єкта новим виконавцем, підтвердження передачі майна й документації.
— Підписи тут, тут і тут, — сказав він, показуючи пальцем.
Комендант підписав перший бланк — коротким, впевненим розчерком, тим самим почерком, яким робив записи в службовому зошиті.
— Тепер ви, — сказав Григорій Іванович, підсуваючи другий бланк Максиму.
Максим узяв ручку, на мить завагався, дивлячись на порожнє поле для підпису, — а тоді підписав, не питаючи більше жодних пояснень, бо відчував: пояснень не буде, і саме в цьому й полягала природа всього, з чим він мав справу останні кілька місяців.
Григорій Іванович зібрав підписані бланки назад у папку, акуратно вирівняв краї.
— Все, — сказав він. — Формальності виконано.
Вони випили чай — усі троє, коротку розмову про дорогу, про погоду, про те, що літо цього року видалось спекотним, — і коли чашки спорожніли, гість підвівся, потиснув руку спершу коменданту, потім Максиму.
— Радий був познайомитись, — сказав він Максиму. — Успіхів на новому місці.
Він сів у машину, помахав на прощання і поїхав — тим самим сірим седаном, який за кілька хвилин зник за поворотом, розчинившись у звичайному дорожньому русі, ніби ніколи й не приїздив.
Комендант дивився йому вслід довго, довше, ніж дивився за будь-ким за весь час знайомства з Максимом.
— Прийняли, — сказав він нарешті.
Максим стояв поруч, тримаючи порожній кухоль, не знаючи, що сказати у відповідь на слово, яке щойно змінило все, — так буденно, за столом, за чаєм, підписами на звичайних бланках, без жодної промови, без жодного знаку, який відрізнив би цей ранок від будь-якого іншого.
— Це все? — спитав він нарешті. — Просто... прийняли?
— Просто прийняли, — сказав комендант.