Розділ 80. Особисті речі

— Треба розібрати, — сказав комендант одного вечора, дістаючи з-під ліжка в прибудові невелику дерев'яну скриню, потерту по кутах, замкнену на простий, старий замок.
Максим допоміг перенести її на стіл — важчу, ніж здавалася на вигляд.
— Що там?
— Особисте, — сказав комендант. — Те, що не належить посаді.
Він відкрив скриню повільно, наче не поспішав побачити її вміст, хоча, певно, знав напам'ять кожен предмет усередині.
Речей виявилося небагато. Стара, вицвіла фотографія — не та, з 1965 року, а інша, ще старіша, де молодий чоловік, у якому Максим із зусиллям упізнав риси коменданта, стояв поруч із жінкою в довгій сукні на тлі будинку, якого Максим ніколи не бачив і не міг би визначити, де він розташований.
— Хто це? — спитав Максим обережно.
— Була дружина, — сказав комендант, не піднімаючи очей від фотографії. — Дуже давно.
Він не додав нічого більше, і Максим не наважився питати, що означає «дуже давно» для людини, чиє власне обличчя не змінилося на фотографії шістдесятирічної давності.
Далі в скрині лежав кишеньковий годинник, зупинений, зі стрілками, застиглими на дев'ятій годині сорок третій хвилині, — механізм, судячи з вигляду, не працював уже дуже давно, але корпус був начищений, доглянутий, без жодної плями іржі.
— Він зупинився? — спитав Максим.
— Давно, — сказав комендант. — Не бачив сенсу лагодити.
— Чому зберігаєте, якщо не працює?
Комендант узяв годинник у долоню, потримав, ніби зважуючи щось, чого не можна виміряти вагою металу.
— Не все, що зупинилось, треба викидати, — сказав він.
Були ще дрібниці — стара авторучка з висохлим чорнилом, зношений гаманець без жодних документів усередині, кілька монет незнайомого Максиму карбування, металевий значок без напису, потертий до блиску з одного боку, немов його довго тримали в кишені, перебираючи пальцями.
— А це? — спитав Максим, показуючи на значок.
— Не пам'ятаю вже, — сказав комендант, і вперше за цей вечір у його голосі забриніло щось схоже на легкий сум, не за конкретним предметом, а за самим фактом, що пам'ять, яка тримала стільки десятиліть служби, не втримала чогось такого дрібного й особистого.
Вони розклали все на столі, і комендант довго дивився на цей невеликий набір речей — усе, що лишилось особистого від довгого життя, значно довшого, ніж міг би прожити будь-хто інший.
— Це все? — спитав Максим. — За стільки років?
— Служба не залишає багато місця для речей, — сказав комендант. — Тільки для того, що важливо настільки, щоб носити з собою крізь усе.
Він узяв фотографію, подивився на неї ще раз, довше за решту предметів, тоді обережно поклав назад у скриню.
— Заберете з собою? — спитав Максим.
— Заберу, — сказав комендант. — Це моє. Решта, — він обвів рукою прибудову, форт за вікном, усе господарство, яке вони перевіряли й підтримували місяцями, — все це вже не моє.
Максим допоміг закрити скриню, защепнути замок, і коли вони закінчили, комендант сидів ще якийсь час мовчки, дивлячись на неї, — не на форт, не на роботу, яка чекала завтра, а саме на цю невелику скриню, у якій вмістилося все, що можна було назвати виключно його власним.