Розділ 74. При форті

Дільничний заїхав у вівторок — не у справі, просто по дорозі, спитати, чи не бачив хтось чужу машину, яка нібито каталася селом уночі.
— Нічого не помічали? — спитав він, спираючись на капот патрульної машини.
— Нічого, — сказав Максим. — А що за машина?
— Та хтозна. Стара Тетяна казала, бачила фари вночі, злякалася. Може, й наснилось, вона вже не молода.
— До речі, — сказав Максим, наважившись, — а та жінка, з сусіднього села... тоді, навесні. Щось з'ясувалося?
Дільничний похитав головою.
— Закрили справу місяць тому. Безвісти зникла, формулювання таке саме, як завжди в таких випадках. Чоловік ще шукав сам якийсь час, тепер, здається, змирився.
— Більше нічого не знайшли?
— Нічого, — сказав дільничний. — Такі справи рідко закінчуються інакше, чесно кажучи.
Він сказав це буденно, без гіркоти, тим самим тоном, яким казав би про ремонт дороги, — і Максим кивнув, не питаючи більше нічого, відчуваючи, як щось усередині нього тихо, остаточно закрилося, не давши полегшення.
Він поговорив ще хвилину про дорогу, яку обіцяли ремонтувати, про те, що літо видалось сухе для врожаю, — а тоді, вже сідаючи в машину, сказав, ніби між іншим:
— До речі, мене в селі питали днями, чи правда, що тепер ви тут головний.
— Головний у чому? — спитав Максим.
— Ну, при форті. Кажуть, той, що при форті, тепер не старий доглядач, а новий, молодший.
Максим на мить не знайшовся, що відповісти.
— Комендант тут же, — сказав він. — Я просто допомагаю.
— Ну, як скажете, — дільничний знизав плечима, без жодного інтересу продовжувати тему. — Люди по-своєму бачать. Раніше казали «до старого підете», тепер частіше «до молодого».
— До якого молодого?
— До вас, — сказав дільничний, наче це було очевидно. — Ви ж тепер частіше на очах, замки самі перевіряєте, з комісією говорили. Люди помічають такі речі.
Він сів у машину, помахав рукою, поїхав.
Увечері, коли комендант готувався до обходу, Максим переказав йому розмову — коротко, без коментаря щодо власних відчуттів.
— Дільничний сказав, у селі мене вже називають «тим, що при форті».
Комендант застібнув куртку, узяв ліхтар.
— І як вам це? — спитав він.
— Нормально, — сказав Максим. — Просто дивно чути.
— Звикнете, — сказав комендант.
— А вас так само називали? Спочатку?
— Мене й досі так називають, — сказав комендант. — Тільки тепер, схоже, рідше.
Він пішов до воріт, а Максим лишився стояти у дворі, дивлячись, як гасне світло за деревами, — не намагаючись більше нічого проаналізувати чи сформулювати, просто дивлячись, як завжди дивився наприкінці дня.