Розділ 73. Тиша

Минув ще один тиждень без жодної позначки на фотографіях, без стрибків у криниці, без нових тріщин. Максим виконував обхід за обходом, звіряв цифри, які щоразу виявлялися тими самими, — і одного вечора, гортаючи старий архів знімків у телефоні просто так, без конкретної мети, зупинився на фотографії №37, тій самій, із тінню, що падала не в той бік.
Він довго дивився на неї, збільшуючи зображення, розглядаючи деталь, яку знав напам'ять уже кілька місяців.
Тоді упіймав себе на думці, яка сама його здивувала: шкода, що більше нічого не змінюється.
Він не одразу зрозумів, звідки взялася ця думка, і не спробував пояснити її собі до кінця.
Він гортав фотографії далі — крейдяну позначку з Розділу 34, слід на валу, тріщини тієї ночі — усе це вже не повторювалося, лишившись позаду, як частина періоду, що минув.
Десь глибоко, майже на межі чутності, пролунав один глухий удар. Максим підняв голову, прислухаючись.
Тиша.
Він почекав ще кілька секунд, тоді повернувся до телефона.
Комендант застав його за цим заняттям, коли проходив повз із відром для вечірньої перевірки.
— Дивитесь старі фото? — спитав він.
— Так, — сказав Максим, і додав, сам здивований власною чесністю: — Іноді сумую за тим часом. Коли щось відбувалося.
Комендант зупинився, подивився на нього уважно.
— Знайоме, — сказав він.
— Це нормально — сумувати за таким?
— Не нормально й не ненормально, — сказав комендант. — Просто так буває, коли звикаєш, що тебе помічають, а потім перестають.
— А ви теж це відчували? Коли форт замовкав після... після якогось із ваших циклів?
Комендант не відповів одразу, і в цій паузі Максим побачив щось, чого раніше не помічав так виразно, — не просто втому чи стриманість, а щось схоже на самотність людини, яка десятиліттями звикала до тиші й давно перестала очікувати, що вона колись стане не такою тихою.
— Іноді, — сказав нарешті комендант. — Тиша теж форма розмови. Просто важче зрозуміти, що саме вона каже.
Він пішов до криниці, а Максим ще довго сидів, тримаючи телефон із фотографією №37, — не тому, що чекав, що вона зміниться знову, а просто тому, що дивитися на неї було легше, ніж дивитися на порожній, спокійний двір форту, у якому, судячи з усього, вже нікому нічого не треба було йому казати.