Розділ 72. Подарунок

Сестра написала коротке повідомлення в неділю: «Мама питає, чи не загубилась посилка. Ти казав, надішлеш подарунок поштою».
Максим прочитав це двічі, стоячи біля намету, перш ніж усвідомив, що не розуміє, про що йдеться.
Тоді пригадав — розмову шість тижнів тому, той самий дзвінок, коли він збрехав про комісійну перевірку й пообіцяв надіслати гарний подарунок замість особистої присутності на дні народження матері.
Він не надіслав нічого. Не тому, що вирішив цього не робити, а тому, що сама ця обіцянка, вимовлена тоді швидко, аби закрити незручну паузу в розмові, випала з голови настільки повністю, що за шість тижнів жодного разу не спливла в думках, — ні як пункт у списку справ, ні як тінь провини, ні навіть як загальне відчуття, що щось лишилося незробленим.
Він сидів, тримаючи телефон, намагаючись пригадати бодай якийсь момент за ці шість тижнів, коли думка про подарунок мала б з'явитися сама собою, — і не знаходив жодного. Наче обіцянка, дана сестрі того вечора, ніколи насправді не існувала в його свідомості довше, ніж тривала сама розмова.
Він написав сестрі у відповідь: «Вибач, зовсім вилетіло з голови. Надішлю цього тижня, обіцяю».
«Максиме, ти взагалі як? — написала вона за хвилину. — Ти ніколи не забуваєш такі речі».
Він не знав, що на це відповісти чесно, і написав щось нейтральне про завантаженість роботою, попрощався, відклав телефон.
Увечері, розповідаючи коменданту про звичайні справи дня, він мимохідь згадав про подарунок — не як щось важливе, а просто як факт, який ще належало виправити.
— Забув надіслати подарунок матері, — сказав він. — Шість тижнів минуло, і жодного разу навіть не згадав.
Комендант, який саме перевіряв защіпку на воротах, на мить зупинився.
— Знайоме відчуття, — сказав він.
— Це те саме, що з криницею? — спитав Максим, згадавши той вечір, коли комендант сам не міг пригадати, чи перевіряв воду напередодні.
— Схоже, — сказав комендант. — Тільки навпаки. Тут забуваєш не тому, що щось важливе вислизає. Забуваєш тому, що інше стає важливішим, і місця на решту вже не лишається.
— Це нормально?
— Так починається, — сказав комендант.
Максим не відповів. Наступного ранку він замовив подарунок онлайн, обрав найшвидшу доставку, оплатив, поставив нагадування в телефоні, щоб перевірити відправлення, — усе те, чого раніше робив би без жодних нагадувань, автоматично, як людина, для якої такі речі просто не забуваються.
Він відклав телефон і повернувся до роботи, розуміючи, що поставив нагадування не тому, що довіряв власній пам'яті менше, ніж рік тому, а тому, що вперше в житті мав для цього підстави.