Розділ 70. Відображення

Перевіряючи криницю вранці — тепер уже за звичкою, не чекаючи, поки це зробить комендант, — Максим нахилився над відром, щойно витягнутим із глибини, і на мить побачив у темній, спокійній воді власне відображення.
Він зупинився, дивлячись довше, ніж збирався.
Обличчя, яке дивилося на нього з відра, було худішим, ніж він пам'ятав, — вилиці виступали чіткіше, під очима лягли тіні, яких не було два місяці тому. Руки, якими він тримав відро, загрубіли, вкрилися дрібними шрамами від розчину й гострих країв цегли, шкіра на долонях стала твердішою, ніж будь-коли за всі роки роботи на об'єктах до цього.
Він не відчув тривоги, дивлячись на це відображення. Не відчув навіть звичайного людського жалю до самого себе, який відчув би, певно, будь-хто інший, побачивши, наскільки змінилося власне тіло за такий короткий час.
Він підняв голову, роздивляючись форт довкола, і за секунду знову опустив погляд у відро.
Вода була темною, майже чорною, — світло вранішнього сонця чомусь не сягало дна, хоча мить тому відображення було чітким, аж до дрібних зморшок під очима. Максим нахилив відро під іншим кутом, шукаючи те саме відображення знову. Води в ньому лишалося небагато, і вона була темною настільки, що він за мить уже не міг бути певен, чи справді бачив там своє обличчя, чи просто уявив його собі, дивлячись у звичайну темну воду.
Він постояв так кілька секунд, тоді відзначив факт — так само, як відзначав кількість крапель за хвилину чи стан кладки в черговому казематі, — і вилив воду назад у криницю.
Того дня, знімаючи чоботи ввечері, він побачив, що права стопа затерпла сильніше, ніж мала б після звичайного дня роботи, — старий синець, отриманий кілька тижнів тому під час нічної кризи, досі не минув до кінця, хоча мав би зникнути значно раніше. Максим потер стопу, скривився, і за хвилину забув про це, перейшовши до наступної справи.
Він не подзвонив лікарю. Не написав нікому про самопочуття. Не подумав навіть, що варто було б звернути на це увагу серйозніше, ніж просто відзначити факт у ряду інших фактів дня.
Комендант, коли Максим одного разу зауважив мимохідь, що стопа досі болить, лише кивнув, не питаючи подробиць.
— У мене теж так було, — сказав він. — З часом минає. Або не минає, і звикаєш.
— Це нормально? — спитав Максим, самого себе більше, ніж коменданта.
— Це ціна, — сказав комендант. — Про нормальність ніхто не питав.
Максим не записав нічого в блокнот того вечора. Він просто ліг спати раніше, ніж зазвичай, тіло вимагало відпочинку виразніше, ніж будь-коли за останній тиждень, — і заснув швидко, не встигнувши подумати про те, що ще півроку тому подібна втома здалася б йому приводом узяти вихідний, звернутися до лікаря, зупинитися бодай на день.
Тепер це просто було частиною того, як минав кожен день.