Реставратор. Книга перша. 106-й каземат

Розділ 67. Нема кому розказати

Повідомлення від Дениса, з яким Максим вчився в одній групі й кілька років пропрацював в одному реставраційному бюро, перш ніж кожен пішов своїм шляхом, прийшло у формі короткого голосового: «Максе, живий? Давно не чув. Розкажи, як там твій форт, я чув, ти вже другий місяць десь у полях пропадаєш».
Максим передзвонив увечері, коли комендант пішов на вечірній обхід.
— О, живий, — сказав Денис замість привітання, тим самим тоном, яким вітаються люди, що знали одне одного ще студентами й ніколи не переймалися церемоніями. — Розказуй. Чув, у тебе там якийсь грандіозний проєкт, фінансування якесь дали.
— Дали, — сказав Максим. — Реставрація форту, туристичний потенціал, усе як годиться.
— Круто. А сам об'єкт цікавий? Щось незвичайне знайшов?
Максим на мить замовк, підбираючи слова.
— Знайшов, — сказав він нарешті. — Багато чого.
— Розказуй! Я тепер на цивільному будівництві сиджу, нудьга страшна, хоч через тебе живу цікавіше життя.
Максим слухав, як Денис розповідає про свій проєкт — офісний центр у Києві, конфлікти з підрядниками, історію про те, як інвестор хотів зекономити на якісному цементі й мало не зірвав здачу об'єкта, — і думав про те, що міг би розповісти у відповідь. Про тришарову кладку. Про справжню кількість казематів. Про фотографії з позначками, що з'являються тільки там, де знімав він сам.
Він не міг сказати нічого з цього — не тому що це була таємниця в юридичному сенсі, а тому що не існувало способу почати речення, яке не прозвучало б як маячня людини, що забагато часу провела на самоті.
— А в тебе що цікавого? — спитав Денис. — Розказуй уже, не тягни.
— Та, — сказав Максим, — переважно рутина. Обміри, документація.
— Скучно в тебе, — засміявся Денис. — А я думав, у старому форті хоч привиди водяться.
Він сказав це жартома, легко, як людина, що анітрохи не вірить у власні слова, — і Максим засміявся у відповідь, тим самим легким сміхом, яким сміються люди, підтримуючи розмову.
— Не водяться, — сказав він.
Вони проговорили ще хвилин двадцять — про спільних знайомих, про те, хто одружився, хто переїхав, про плани Дениса приїхати в гості колись улітку, коли буде вільний час, — і коли розмова добігла кінця, Денис сказав те, що казав завжди, прощаючись:
— Бережи себе там. Дзвони, як щось цікаве буде.
— Обов'язково, — сказав Максим.
Він поклав телефон і довго сидів у наметі, у тиші, яку порушував тільки вітер, що ганяв суху траву валом.
Він подумав про те, що за останні три місяці пережив, мабуть, найважливіше, що траплялося в його житті, — і водночас не мав нікого, кому міг би про це розповісти. Не Денису, з яким колись ділився всім, від дурних студентських історій до серйозних кар'єрних рішень. Не сестрі, якій щойно збрехав про день народження матері. Не Тетяні Романівній, з якою міг говорити тільки на професійні теми в чітко визначених межах.
Лишався тільки комендант — людина, з якою він тепер, можливо, ділився найважливішим у житті, і водночас людина, яка сама була частиною того, про що не можна було нікому розповісти.
Коли комендант повернувся з обходу, Максим сидів так само, тримаючи телефон, який давно погас.
— Друг дзвонив, — сказав Максим, коли комендант сів поруч. — Зі старого життя.
— І як розмова? — спитав комендант.
— Нормально, — сказав Максим. — Про все, крім головного.
Комендант кивнув, ніби це не потребувало пояснень.
— Так буде завжди, — сказав він.
Максим мовчав.
— Не тому, що не можна, — сказав комендант.
Пауза.
— Просто нема кому.
Максим не відповів. Записав у блокнот того вечора лише одне речення:
«Довга розмова зі старим другом. Розповів усе, крім того, що насправді сталося».
Через кілька днів на пошту, яку він уже давно не перевіряв так часто, як раніше, прийшов лист — запрошення на щорічну конференцію реставраторів у Львові, три дні доповідей і того особливого професійного спілкування, заради якого він за інших обставин радо викроїв би час у будь-якому графіку. Організатори згадували його ім'я серед можливих доповідачів — хтось, вочевидь, чув про форт і про масштаб проведеної роботи.
Максим прочитав перші два абзаци, стоячи біля намету, і закрив лист, не дочитавши до кінця.
Він міг би поїхати. Формально нічого не заважало: три дні, комендант упорався б сам. Але він знав, що не поїде, так само чітко й буденно, як знав, що замок треба зачиняти рівно о дев'ятій, — не тому що зважив усі за й проти, а тому що саме питання «чи поїхати» більше не виникало як питання.
Видалив лист. Не відповідаючи.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше