Розділ 63. Наслідки

Вони проспали більшу частину дня — не домовляючись, просто обоє зникли кожен у своєму притулку одразу після сніданку, який жоден із них того ранку навіть не спробував приготувати як слід.
Максим прокинувся пізно, з тим важким, глибоким відчуттям утоми в тілі, яке лишається не після поганого сну, а після справжньої фізичної роботи. Руки все ще пахли розчином, хоч він і вимив їх кілька разів звечора.
Комендант вийшов із прибудови ще пізніше — рухався повільно, обережно, як людина, що знає: тіло витримало, але про це варто дбати особливо уважно ще день чи два.
Пополудні вони разом обійшли всі три тріщини — вже вдруге за добу, для певності. Розчин застиг рівно, без жодного натяку на рух. Комендант провів долонею по кожній ділянці, довше, ніж завжди, ніби не довіряв навіть власним очам після такої ночі.
— Тримається, — сказав він нарешті.
Увечері він дістав рацію раніше звичного часу.
— Сто шостий, — сказав він у мікрофон.
— На зв'язку, — відповів голос після короткого потріскування.
— Було важко вночі. Втрималось.
Пауза на іншому кінці була довшою, ніж зазвичай.
— У нас теж було неспокійно, — сказав голос. — Тримайте далі.
— Прийнято.
Він вимкнув рацію, і Максим, який слухав мовчки, наважився спитати:
— У них теж було так само?
— Схоже, — сказав комендант. — Не обов'язково однаково. Але в ту саму ніч.
Він сів на свій звичний ящик, і Максим вперше за довгий час побачив, як комендант просто сидить, нічого не роблячи, — не лагодить, не перевіряє, не думає про наступну справу, а просто сидить, дивлячись на форт так, як дивляться на щось знайоме до дрібниць, але від того не менш важке.
— Скільки разів у вас було так, як учора? — спитав Максим.
Комендант довго не відповідав.
— Не рахував, — сказав він нарешті. — Раніше не бачив сенсу рахувати.
— А тепер?
— А тепер, здається, варто було б, — сказав він, і в цьому реченні Максим почув щось нове — не втому від конкретної ночі, а втому значно давнішу, яка накопичувалась, судячи з усього, набагато довше, ніж будь-яка з тих ночей, які Максим міг собі уявити.
— Ви в порядку? — спитав він.
— Живий, — сказав комендант, повторюючи те саме слово, яким відповів після першої важкої ночі, кілька тижнів тому. Але цього разу воно прозвучало інакше — не як констатація факту, а як щось, у чому сам комендант, здається, не був до кінця певен.
Він підвівся, обвів поглядом двір, вал, ворота — усе те, що вони втримали цієї ночі, — і сказав, більше сам до себе, ніж до Максима:
— Кожного разу важче вставати наступного ранку.
Максим не знав, що на це відповісти, і не спробував. Просто сидів поруч, поки сонце сідало за лісосмугу, а комендант мовчки дивився на форт з виразом людини, яка щойно вперше вголос визнала те, про що довго намагалась не думати.
Увечері Максим сам, без прохання, дістав службовий зошит і зробив короткий запис — про тріщини, про перевірку, про радіозв'язок. Комендант побачив це, коли Максим показав йому готову сторінку для підтвердження.
Комендант перегорнув сторінку. Закрив журнал. Кивнув.