Розділ 60. Кава в Дубні

Сестра подзвонила в середу, голосом, яким говорять люди, що їдуть у відпустку, — легким, трохи метушливим, зі звуком автомобільного радіо на фоні.
— Ми з Артемом їдемо в Карпати, через Рівне й Дубно, — сказала вона. — Будемо у вас районі десь через дві години. Маєш час? Хоч кави вип'ємо.
— Маю, — сказав Максим, здивований власною готовністю відповісти одразу.
Вони домовились на кафе в центрі Дубна — те саме, де Максим сидів колись над щоденником Криштальського. Він приїхав раніше, зайняв столик біля вікна, і коли сестра з чоловіком зайшли, вона обійняла його так міцно й буденно, наче вони бачились минулого тижня, а не кілька місяців тому.
— Ти засмаг, — сказала вона, розглядаючи його. — І схуд трохи. Тебе там годують взагалі?
— Годують, — сказав Максим.
Вона розповідала про відпустку — маршрут, готель, який забронювали в останній момент, суперечку з Артемом щодо того, чи брати з собою намет, — показувала фотографії на телефоні, сміючись над невдалим кадром, де Артем послизнувся на камені біля водоспаду ще навіть не доїхавши до гір. Максим слухав, усміхався в потрібних місцях, і на якийсь час забув рахувати, скільки днів минуло відтоді, як він востаннє розмовляв із кимось, хто не знав слова «прийнято» в тому сенсі, у якому знав його тепер він сам.
— А ти вже звик? — спитала сестра, коли розмова природно перейшла до його роботи. — До того форту, до всього цього?
— Так, — сказав Максим.
Він сказав це не роздумуючи, і тільки за секунду усвідомив, наскільки це правда — не в тому сенсі, що звик до незручностей польового життя, а в набагато глибшому: він звик до самого способу існування, який два місяці тому здався б йому неможливим.
— Заїдемо, покажеш? — спитала сестра. — Артем ще не бачив, а мені завжди було цікаво, де ти там живеш.
— Ні, — сказав Максим.
Він сказав це так само просто, як щойно сказав «так», — без пояснення, без пом'якшення, без жодної спроби виправдати відмову якоюсь поважною причиною.
Сестра на мить здивовано підняла брови.
— Чому? Боїшся, що ми там щось поламаємо? — спитала вона, напівжартома.
— Просто ні, — сказав Максим.
Вона подивилась на нього уважніше, ніж зазвичай, — так, як дивиться людина, що відчуває, що щось змінилось, але не може визначити, що саме, — тоді знизала плечима і повернулась до розповіді про готель, не наполягаючи далі.
Вони просиділи ще з годину, говорячи про звичайні речі — про матір, про спільних знайомих, про ціни на бензин перед далекою дорогою, — і коли настав час прощатися, сестра обійняла його на порозі кафе, міцно, буденно.
— Бережи себе, — сказала вона.
— І ви бережіться, — сказав Максим.
Вони сіли в машину й поїхали — не тим шляхом, яким проїжджають повз село Тараканів і форт, а об'їзною, через Дубно на Рівне.
Максим стояв на порожній вулиці, дивлячись услід машині, що зникала за поворотом.
Дістав із кишені ключі від форту.
Сів у машину. Поїхав назад.