Розділ 59. Хустка

Вони продовжували перевіряти тріщину біля західної потерни щовечора — не тому, що вона знову рухалась, а за звичкою, яку комендант завів після тієї ночі: краще перевірити зайвий раз, ніж пропустити момент, коли розчин почне піддаватися знову.
Того вечора комендант присвітив глибше, ніж зазвичай, — углиб щілини між кладкою, яку раніше просто заповнював розчином, не заглядаючи далі за перший шар каменю.
— Дайте мені щось довге, — сказав він. — Дріт чи тонкий прут.
Максим приніс шматок арматури, яку возив у машині про запас. Комендант обережно просунув його в щілину, повільно, майже намацуючи щось усередині, — і за хвилину витягнув.
На кінці арматури зачепився клапоть тканини — маленький, вицвілий, вологий, у плямах глини, майже нічого не залишилось від первісного кольору чи візерунка.
Максим узяв клапоть у руки, розправив, наскільки дозволяла тканина, що вже частково зотліла. Він не міг би сказати напевно, що це за тканина і звідки вона — просто клапоть, один із тисяч подібних, якщо задуматись. І водночас пригадав, як дільничний, розпитуючи мешканців сусіднього села, показував фотографію Ольги Дмитрівни — у хустці, схожого, здається, кольору, хоча за такий короткий проблиск пам'яті Максим не міг би заприсягтися навіть у цьому.
— Це може бути її, — сказав він тихо, сам не почуваючись певним у власних словах.
Комендант узяв клапоть, оглянув, не поспішаючи з висновками, як оглядав би будь-який знайдений на об'єкті артефакт.
— Може, — сказав він.
— Треба повідомити поліцію.
— Про що саме? — спитав комендант. — Про клапоть тканини в щілині кладки, до якої немає доступу ззовні? Як ви це поясните?
Максим мовчав, розуміючи, що питання риторичне і водночас цілком слушне: жодного раціонального пояснення, як шматок одягу зниклої людини міг опинитися глибоко в щілині мурованої, наглухо закладеної кладки, він дати не міг.
— То що, ми просто... нічого не робимо? — спитав він.
— Ми робимо те, що можемо, — сказав комендант. — Заповнюємо тріщину. Тримаємо систему. Це не рятує тих, кого вже забрало. Це не дає забрати наступних.
Це була найпряміша відповідь про суть того, що вони робили, яку Максим коли-небудь від нього чув, — і вона не приносила жодного полегшення.
Він сидів навпочіпки біля щілини, тримаючи клапоть тканини, думаючи про той вечір два тижні тому, коли він міг поїхати на пошуки разом з усіма, а замість цього привіз воду вже після того, як добровольці розійшлися по домівках. Він тоді не знав напевно, що мовчання й неучасть якось пов'язані. Тепер, тримаючи в руках цю можливість, він більше не міг бути певен, що це просто випадковий збіг обставин.
— Це моя провина? — спитав він.
Комендант подивився на нього довгим, важким поглядом.
— Ні, — сказав він. — Але це не означає, що вам має стати легше.
Він забрав клапоть, обережно загорнув у чистий шматок тканини, поклав у той самий конверт, у якому колись зберігав клаптик паперу з датами.
— Що ви з цим зробите? — спитав Максим.
— Занесу до журналу, — сказав комендант. — Не службового. Іншого.
Він не уточнив, що саме означає цей запис — чи стане клапоть частиною тієї самої довгої історії об'єктів і чергувань, чи існує якийсь окремий облік для того, що система забирає. Максим цього разу не питав.
Вони закінчили заповнювати тріщину мовчки, без жодної розмови більше, і коли комендант нарешті випростався, обтрушуючи руки від пилу розчину, Максим спитав ще одне:
— Її родина колись дізнається?
— Ні, — сказав комендант. — Не в тому сенсі, який ви маєте на увазі.
Увечері Максим записав у блокнот усього кілька слів, не намагаючись сформулювати більше:
«Знайдено клапоть тканини в щілині кладки. Можливо, її. Комендант: „Це не рятує тих, кого вже забрало. Це не дає забрати наступних“».