Розділ 58. Журнал чергувань

Того вечора, коли комендант діставав зі шафи запасні свічки на випадок, якщо електрику в селі знову вимкнуть через грозу, з полиці разом із коробкою випав ще один зошит — не той, службовий, у який Максим одного разу вже писав, а інший, товщий, у твердій, потрісканій від часу палітурці.
Комендант підняв його, на мить затримав у руках, тоді, замість того щоб одразу прибрати назад, поклав на стіл.
— Можна? — спитав Максим.
Комендант кивнув, не заперечуючи, і повернувся до свічок.
Максим розгорнув зошит обережно. Сторінки були списані десятками різних почерків, олівцем і чорнилом упереміш, датовані від найдавніших до майже сьогоднішніх записів. Кожен запис — короткий, з дати й кількох слів.
«Форт №14. Прийнято. Без змін».
«Замок, зах. округ. Прийнято. Волога зростає».
«Печера, півд. Прийнято. Тихо».
«Форт №7. Прийнято. Потребує уваги».
Максим гортав сторінку за сторінкою, не знаходячи жодного пояснення, що саме означають ці номери й скорочення, — лише голий, повторюваний ритм: назва об'єкта, слово «прийнято», короткий коментар про стан. Іноді траплялися записи без коментаря взагалі, тільки дата й слово «прийнято» — ніби для декого це слово саме по собі вже містило всю потрібну інформацію.
Він знайшов сторінку з поточним місяцем. Останній запис, зроблений знайомим почерком коменданта: «Форт-застава Дубно. Прийнято. Дивись окремі нотатки».
Максим перестав рахувати сторінки — десь на третьому десятку зрозумів, що зошит значно товстіший, ніж здавався, коли лежав закритим на полиці.
Комендант поставив свічки на полицю, підійшов, глянув на розгорнуту сторінку без особливого подиву — так, ніби бачив цей зошит частиною свого життя вже так довго, що сам факт його існування давно перестав бути вартим коментаря.
— А хто веде записи для решти? Ви ж не можете бути в усіх місцях одночасно.
— Кожен веде своє, — сказав комендант. — А цей зошит просто передається, коли хтось приїжджає в гості. Щоб знати загальну картину.
— Реформатор привозив його?
— Так.
Максим погортав назад, углиб зошита, шукаючи найдавніші записи, — почерки ставали дедалі старомоднішими, чорнило вицвілим, папір жовтішим, аж до сторінок, де літери виводили пером, а не кульковою ручкою. Дата на одній із найперших сторінок, які він зумів розібрати: рік, який Максим прочитав двічі, не одразу повіривши власним очам.
— Це справді так давно ведеться?
— Так, — сказав комендант.
— І ви весь цей час...
— Не весь цей час особисто я, — сказав комендант. — Але зошит — так.
Він забрав зошит із рук Максима, обережно закрив, поклав назад на полицю, туди, де він, вочевидь, лежав уже дуже довго, серед свічок і господарського начиння, як річ настільки звична, що її навіть не варто було ховати особливо.
Максим лишився стояти, дивлячись на полицю, і думав про десятки коротких записів «прийнято», кожен із яких, судячи з усього, означав чиюсь окрему службу, десь у своєму власному форті, замку чи печері, — людей, імен яких він ніколи не дізнається, які виконують ту саму роботу, що й комендант, у місцях, назв яких він навіть не чув.
Він записав у блокнот коротко:
«Журнал чергувань — інший, старіший за службовий зошит. Десятки об'єктів. Записи ведуться дуже давно. Комендант: „Не весь цей час особисто я. Але зошит — так“».