Розділ 57. Дзвінок від Тетяни Романівни

Телефон задзвонив увечері одного з тих чотирьох днів — номер незнайомий, київський код, той самий, з яким Максим уже стикався кілька тижнів тому.
— Максиме? Це Тетяна Романівна, з комісії. Вибачте за пізній дзвінок і взагалі за дивне питання.
— Нічого, слухаю.
— Ви ще працюєте у форті?
— Так.
Пауза на іншому кінці лінії тривала довше, ніж того вимагало просте питання.
— У мене виникла одна проблема, — сказала вона нарешті. — Дурниця, мабуть, але не йде з голови.
— Що сталося?
— Я впорядковувала фотографії з того виїзду до вас, для внутрішнього архіву заповідника. І помітила дещо на кількох знімках — на стіні, там, де ми зупинялись на перепочинок. Спочатку подумала, дефект матриці, запилення об'єктива. Але це не зникає, скільки б я не перевіряла камеру.
Максим відчув, як щось усередині напружилось, хоча голос лишався рівним.
— Що саме на знімках?
— Позначка, — сказала вона. — Маленька, ніби подряпина чи заглиблення. Немає на найперших кадрах того дня, зате чітко видно на тих, що я зробила пізніше, того ж таки дня. Ніби щось… проступило просто під час зйомки.
Максим мовчав кілька секунд, підбираючи слова так само обережно, як добирав би формулювання для офіційного акту.
— Ви пам'ятаєте, з якого місця знімали ці кадри? — спитав він.
— Здається, я стояла на одному місці весь час, біля тієї самої стіни, поки Волошин фотографував загальні плани. А що, це має значення?
— Можливо, — сказав Максим. — А хтось інший із вашої групи фотографував із того самого місця?
— Ні, тільки я. Волошин рухався весь час, а Олег взагалі більшість часу дивився в телефон.
Максим заплющив очі на мить, зіставляючи почуте з власними спостереженнями — позначки з'являлися тільки там, де фотографував він сам, ніколи там, де фотографував комендант. Тепер, здається, до списку додалося ще одне ім'я.
— Ви можете надіслати мені ці фотографії? — спитав він.
— Звісно, зараз перешлю. Максиме, це ж... — вона на мить завагалась, шукаючи правильне слово, — це ж просто дефект зйомки, правда? Я двадцять років працюю з архітектурною фотофіксацією, такого раніше не бачила, але ж має бути раціональне пояснення.
— Напевно, — сказав Максим, і сам почув, наскільки невпевнено це прозвучало.
— Просто спитала, бо подумала — ви ж там довше працюєте, може, стикались із чимось подібним. Суто професійне питання.
— Стикався, — сказав Максим чесно, не вдаючись у подробиці. — Кілька разів. Раціонального пояснення поки не знайшов.
— Ну хоч не тільки в мене, — сказала вона з полегшенням, яке прозвучало майже буденно, як полегшення колеги, що дізнався про типову проблему з обладнанням. — Дайте знати, якщо розберетесь, добре? Суто з професійної цікавості.
— Обов'язково, — сказав Максим.
Вони попрощались, і за кілька хвилин на телефон Максима надійшли фотографії — той самий кут біля центральної казарми, де вони зупинялись на перепочинок з комісією, і на трьох останніх кадрах дня — та сама позначка, ледь помітна, майже ідентична за формою тим, які Максим бачив на власних знімках.
Він показав фотографії коменданту того ж вечора.
Комендант розглядав їх довго, порівнюючи з чимось у власній пам'яті, а не просто оцінюючи зображення.
— Це вже не тільки я, — сказав Максим.
— Схоже, що ні, — сказав комендант.
— Це погано?
Комендант не відповів одразу.
— Це означає, що коло цікавості трохи ширше, ніж я думав, — сказав він нарешті.
Він не пояснив, що саме означає «ширше», і Максим цього разу не наполягав.