Розділ 54. Фотографія

У книзі Бухала, тій самій, яку Максим гортав ще на початку роботи тут, була сторінка, яку він тоді проглянув побіжно, — коротка згадка про спробу міністерства торгівлі облаштувати в казематах склад консервів 1965 року. На звороті сторінки, дрібним шрифтом під підписом, значилося: «фото з фондів обласного архіву, 1965 р.».
Максим повернувся до цієї сторінки випадково, шукаючи зовсім інше — дату якогось із ремонтів, — і затримався на самій фотографії довше, ніж мав намір.
На знімку — кілька людей у робочому одязі біля входу до казарми, вочевидь, комісія з перевірки придатності приміщень під склад. Осторонь, трохи в тіні аркового проходу, стояв чоловік у темній куртці, з ключами на поясі, — не учасник комісії, а хтось, хто просто спостерігав за роботою збоку, як спостерігає людина, чия справа — доглядати за об'єктом, а не вирішувати його долю.
Максим збільшив зображення на телефоні, наскільки дозволяла якість старого друку.
Обличчя чоловіка в тіні проходу було нечітким, зернистим від старості фотографії, — і водночас достатньо впізнаваним, щоб щось усередині Максима стислося раніше, ніж він встиг сформулювати чому.
Він відкрив власну галерею — знімок коменданта, зроблений випадково кілька тижнів тому, коли той лагодив ворота, — і поклав два зображення поруч на екрані.
Та сама постава. Той самий кут, під яким тримав голову, спостерігаючи, а не втручаючись. Навіть манера тримати руки — вільно, трохи позаду спини, немов постійно готовий узятися за роботу, щойно вона знадобиться.
Максим сидів довго, переводячи погляд з одного зображення на інше, шукаючи бодай якусь відмінність, яка дозволила б списати це на збіг, — трохи іншу форму підборіддя, інший зріст, щось. Не знаходив нічого, крім якості самого знімка, який просто не дозволяв бути певним на сто відсотків.
Увечері він показав фотографію коменданту — мовчки, простягнувши телефон із двома зображеннями поруч.
Комендант подивився довго. Не здивовано. Не злякано. Так, як людина дивиться на щось, що знала про себе, але воліла б, щоб цього не бачив хтось інший.
— Це ви? — спитав Максим.
Комендант повернув телефон.
— Схоже, — сказав він.
— 1965 рік.
— Знаю, яка дата.
— Це не відповідь.
Комендант мовчав кілька секунд.
— Не знаю, — сказав він нарешті.
Пауза.
— Але це моє обличчя.
Він більше нічого не додав, і Максим, дивлячись на нього, уперше за весь час їхнього знайомства не знав, що страшніше: те, що комендант не може пояснити побачене, чи те, з якою рівністю він визнав факт, який мав би зламати будь-яку людину, менш звиклу жити з питаннями без відповідей.