Розділ 50. Запис у журнал

Комендант проспав більшу частину наступного дня — Максим кілька разів заглядав до прибудови, бачив його, що лежав нерухомо, дихаючи рівно, і щоразу тихо зачиняв двері, не наважуючись турбувати.
Прокинувся комендант лише надвечір, вийшов у двір повільно, тримаючись за одвірок, — усе ще виснажений, але вже без того тремтіння в руках, яке Максим бачив на світанку.
— Як ви? — спитав Максим.
— Живий, — сказав комендант, і в цьому слові було більше правди, ніж зазвичай буває в такій відповіді.
Вони сиділи мовчки, поки не стемніло. Максим приніс чай, комендант пив повільно, обома руками тримаючи кружку, немов тепло допомагало йому зібратися докупи після ночі, яка забрала більше, ніж будь-яка інша за весь час їхнього знайомства.
— Треба записати, — сказав комендант нарешті.
— Я вже записав. У свій блокнот.
— Не туди, — сказав комендант.
Він дістав із кишені шкіряний зошит — той самий, який Максим бачив лише здалеку, під час нічних обходів, і жодного разу не тримав у руках. Розгорнув на чистій сторінці, простягнув Максиму разом з олівцем.
— Пишіть, — сказав він. — Я продиктую.
Максим узяв зошит обережно, відчуваючи вагу паперу, старого, шорсткого, зовсім не схожого на аркуші власного блокнота.
— Дата, — сказав комендант, і Максим написав дату.
— Тріщина, західна потерна, ділянка попереднього втручання, — диктував комендант, повільно, даючи Максиму встигати. — Виявлено о другій ночі. Локалізовано до світанку. Причина: порушення часового інтервалу, чотири хвилини, попередня ніч.
Максим писав, дивуючись, наскільки легко рука сама знаходила потрібний нахил літер — не свій звичний почерк, а щось проміжне, ніби зошит вимагав від того, хто пише, певної форми.
— Хто локалізував, — сказав комендант.
Максим підняв очі.
— Пишіть, — повторив комендант. — Хто локалізував.
Максим завагався на секунду, тоді написав: «Комендант. За участі М. Северина».
Комендант подивився на написане, кивнув, нічого не додавши й не виправивши.
— Це все? — спитав Максим.
— Поки все, — сказав комендант.
Він забрав зошит, обережно закрив, поклав назад у кишеню, туди, де носив його завжди. Максим лишився сидіти, дивлячись на власні руки, які щойно вперше в житті написали щось у документ, призначення якого він досі не міг сформулювати повністю, — але вже знав, що це не був польовий журнал реставратора.
— Я тепер частина цього? — спитав він, коли комендант зібрався йти.
Комендант зупинився, обернувся.
— Ви записані в журналі, — сказав він. — А це вже не те саме, що просто бути поруч.
Він пішов до прибудови.
Максим ще довго сидів у темряві, думаючи лише про одне: записи в цьому журналі, схоже, не стиралися.